Здавна козацько-старшинський рід носив географічне прізвище Сумець, бо жили Сумці на Сумщині (територія Охтирського полку).
Прадід ученого Семен Сумець побудував хату в Боромлі, на Слобожанщині, залишив на сволоку запис «Создася дом сей рабом божіим Семіоном Михайловичем Сумцем мая 2 дня 1776 года».
Дід Іван Сумець служив у військовій слободі Боромлі, отримав перший офіцерський чин підпоручика.
Батько вченого Федір Іванович Сумцов закінчив 1-у Харківську чоловічу гімназію, у 1819 р. отримав диплом Імператорського Харківського університету і тридцять п’ять років був чиновником у колегії Міністерства фінансів Російської імперії. Щоб підтвердити дворянство, мати офіційну службу у Санкт-Петербурзі, родове українське прізвище Сумець перетворили на Сумцов, точно так Донець став Донцов. Зросійщеним було не тільки прізвище, а й сам дійсний статський радник.
18 квітня 1854 р. у Петербурзі народився Микола Сумцов. Його батьки – дрібні поміщики, дворяни, мали родовий хутір у Боромлі. Коли Миколі було 2 роки, родина переїхала до Харкова. Жили Сумцови на тихій вимощеній Малогончарівській вулиці, 38 (район біля Південного вокзалу), уславленій Григорієм Квіткою-Основ’яненком. Мало того, за кілька мазанок від будинку Сумцових навпроти Дмитрівської церкви не так давно жив Квітка разом із матір’ю.
15 грудня 1856 р. від запалення легень помер батько, якого поховали на Холодногірському цвинтарі. Мама та дух Квітки-Основ’яненка виховували Миколку. Мати Ганна Іванівна Сумцова «жила по-стародавньому: лікувала дідівськими засобами, відшіптувала зуби, коли ті боліли і таке інше»; знала безліч українських казок і легенд, дотримувалися народних звичаїв, родичалася з селянами. Пізніше, після смерті матері, вдячний син присвятив їй «лебедину пісню» життя — історико-етнографічну монографію на 240 сторінок «Слобожане» (1918).
Хворобливий Миколка ріс під опікою матусі: «Ныне такого хилого ребенка отдали бы в колонию, при достатке, повезли бы на лиманы, в горы, за границу. Меня нанятый одноконный извозчик, «ванька», старичок, отвозил летом в подгородный бор на Основу». Коли настав час віддавати сина до школи, мати перебралася до центру Харкова. Середню освіту майбутній учений одержав у 2-ій Харківській гімназії, де досконало вивчив французьку та німецьку мову; отримав ґрунтовні знання з історії, словесності, латини, географії. «Я не слышал в гимназии ни одного малорусского слова, но где-то на стороне я ознакомился с Квиткой, Котляревским, с малороссийскими народными песнями, множество их усвоил на память, и все это вдали от сельской жизни, не выезжая из Харькова даже летом. Эти симпатии и эти знания оказались для меня драгоценным кладом и оказали впоследствии глубокое влияние на выработку и направление моих научных интересов». У гімназії Микола Сумцов самостійно опанував українську, читаючи твори Котляревського та Квітки-Основ’яненка; збирав зразки українських народних пісень, хоч писав, що в гімназії «ни о каком мазепинстве не могло быть и речи». Словом, виховав себе українцем.
Випускник із срібною медаллю продовжив здобувати освіту на історико-філологічному факультеті Харківського університету. Микола Сумцов отримав золоту медаль факультету за розробку теми «Історичний нарис християнської демонології». Після закінчення університету нарис був підготовлений до друку, але імперська цензура не дала дозвіл на публікацію. Рукопис ученому не повернули, а студентський варіант праці зник в університетських архівах. Сумцову вдалося написати заново та опублікувати у 1878 р. один розділ праці «Очерк истории колдовства в Западной Европе». Це була перша друкована праця М. Сумцова. По закінченні Харківського університету (1875) Олександр Потебня допоміг Миколі Сумцову здійснити поїздку до Німеччини, де випускник за власний кошт відвідував лекції у Гейдельберзькому університеті.
Після повернення до Харкова 22-річний Микола Сумцов одружився. У Миколи Федоровича з дружиною Катериною Дмитрівною народилося четверо дітей. Початкова освіта у дітей була мамина; далі – батькова: возив родину за кордон, опікувався навчанням. Як результат, об’їздили пів-Європи, троє професорських синів закінчили 2-у Харківську чоловічу гімназію, Харківський університет: двоє молодших стали правниками, старший Дмитро – обрав природничий факультет; єдина донька – Марія здобула прекрасну домашню освіту, із золотою медаллю закінчила Харківську приватну жіночу гімназію Д.Д.Пономарьової-Оболенської.
У 1877 р. Микола Сумцов став приват-доцентом, 1880 р. захистив дисертацію на звання магістра «О свадебных обрядах, преимущественно русских». У 1884 р. вчений подав на розгляд Харківського університету докторську дисертацію про ректора Києво-Могилянській колеґії, вчителя Івана Мазепи Лазаря Барановича (1620-1693). Вона отримала позитивний відгук і була допущена до захисту, але харківський професор П. Безсонов написав у Петербург донос, звинуватив ученого в «українофільських» симпатіях. Публічний захист дисертації не відбувся, як писав Сумцов у автобіографії — «не пройшов з причин, які не залежали ні від автора, ні від факультету». На цій підставі поліція завела на нього «дело» за «мазепинство» і встановила таємний нагляд. Через рік М. Сумцов подав на розгляд ради факультету другу дисертацію «Хліб в обрядах та піснях», за яку отримав ступінь доктора наук.
У 34 роки став професором Харківського університету. У 1887 р. очолив історико-філологічне товариство при університеті. Був засновником і директором Музею Слобідської України імені Г. С. Сковороди.
У 1888 р. вченого затвердили на посаді екстраординарного, 1889 р. — ординарного професора. Сумцов першим почав досліджувати писанки, звернувся через пресу до громадськості із закликом вивчати «крашені фарбовані яйця». Отримав листи-відгуки, 300 яєць із 7 губерній. Свою колекцію подарував Харківському університету.
За наукові досягнення та здобутки його обрали до складу багатьох наукових товариств: Імператорського Московського товариства любителів природознавства, антропології та етнографії, Товариства любителів російської словесності, Московського археологічного товариства, Полтавської, Чернігівської та Воронезької архівних комісій, Катеринославської науково-дослідної архівної комісії… М. Сумцова обрали дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, Українського наукового товариства у Києві; був одним із засновників Харківської громадської бібліотеки (тепер Державна наукова бібліотека ім. В. Короленка).
Недарма харків’яни висували його кандидатуру на посаду міського голови, та Сумцов відмовився на користь професора Технологічного інституту Олександра Погорєлка, який виявився гарним мером і зробив чимало добрих справ для міста.
Микола Сумцов у 1904 р. на ХІІІ археологічному з’їзді у Катеринославі виступив з трибуни українською мовою, що було нечуваним зухвальством на подібних зібраннях. Імперія ж боялася української мови, навіть під час революції 1905 р. професорів Новоросійського та Київського університетів, які зважилися читати лекції українською мовою, було суворо покарано. Знаючи про це, у жовтні 1906 р. професор Сумцов зробив публічну заяву на факультеті університету про перехід на викладання лекцій українською мовою і став першим в Україні, хто читав лекції з україністики у Харківському університеті українською. Так у житті університету розпочалася нова ера, але не надовго. Ректор університету Дмитро Багалій (друг Миколи Сумцова) отримав розпорядження міністра народної освіти з вимогою зупинити цю крамолу, і не зміг відмовити.
Але після лютого 1917 р. Сумцов остаточно перейшов на викладання лекцій і написання наукових робіт українською мовою. У липні 1917 р. за дорученням Ради Харківського університету спеціальна комісія, до складу якої входив і М.Сумцов, склала записку з українського питання. 12 жовтня вона була прийнята і надіслана Тимчасовому уряду. В ній Рада Харківського університету висловилася «за надання права вільного вживання української мови в усіх місцевих закладах, а рівно за вільний розвиток чисто національної української культури».
За часів Павла Скоропадського був обраний одним із перших академіків Української академії наук. У 1922 р. уклав «Хрестоматію з української літератури».
Серце Миколи Сумцова зупинилося вночі 12 вересня 1922 року. Його поховали на 1-му міському цвинтарі біля храму Усікновення голови Іоанна Хрестителя на Пушкінській вулиці, поряд з могилами Петра Гулака-Артемовського, Марка Кропивницького, Сергія Васильківського.
На ім’я професора Сумцова було накладене тавро «буржуазний діяч української культури з націоналістичними, антинауковими поглядами», його праці знаходились у спецфондах, не перевидавались, і навіть звертатися до них інакше як iз критикою було заборонено.
На початку 1970-х радянці, незважаючи на протести нащадків О. Бекетова, О. Потебні, Д. Багалія, інших харків’ян, перетворили цвинтар на «Молодіжний парк». На могилах достойників поставили генделик (який народ назвав “Кафе на могилках”)…
Залишити відповідь