Він увійшов до сотні класиків світового кіно…
«Якби Данило Демуцький створив за все своє життя тільки «Землю» і не був би автором інших прекрасних творів мистецтва, все-одно людство вважало б його одним із найвидатніших митців сучасності», – писав Анрі Барбюс.
4 (16) липня 1893 р. у дворянській сім’ї Демуцьких народився син, якого назвали на честь діда по батькові Данило у с. Охматів (Черкащина). Його батько — Порфир Демуцький —пропрацював лікарем 30 років, учень Миколи Лисенка, збирач українського музичного фольклору (записав більше 700 народних пісень). Мати – Устина Данилівна – уроджена Яновська з козацької родини Гоголів-Яновських, знавець української народної культури.
З дитячих років Даня захопився музикою, мріяв стати диригентом. Коли навчався в київській гімназії, дядько подарував йому фотоапарат. Захоплення фотографією привело хлопця до київського товариства фотолюбителів «Дагер»: знімав пейзажі, згодом портрети. Від вступу до консерваторії відрадили рідні: вступив до університету Святого Володимира на медичний, але після першого відвідування моргу перевівся на юридичний факультет. У 1913 році Демуцький вперше виступив на «Всеросійській виставці художників світлопису» зі своїми 4-ма пейзажами. По закінченні університету юристом не став. Брав участь у виставках у Києві, Харкові, Одесі, Москві, Петербурзі. Зйомки проводив моноклем, найпростішим об’єктивом, що дозволяло досягти незвичайного мальовничого ефекту. На батьківщині його фотороботи спочатку не викликали захоплення, але в Парижі у 1925 році вони удостоїлися золотої медалі на Міжнародній виставці ужиткового мистецтва. Працював фотографом журналів «Вестник фотографии» та «Солнце России», пізніше співпрацював із театром «Березіль» Леся Курбаса.
Захоплення музикою познайомило Данила з красунею Валентиною. Весною вони частенько виїздили на природу до Китаєва. Хлопець читав власні вірші, а дівчина замість відповіді написала ноти відомого романсу: «Люблю ли тебя? Я не знаю! Но кажется мне, что люблю». Отак склалося перше і єдине кохання, де було єднання душ, інтересів. Все життя вони збирали колекцію світових опер, прослуховуючи їх разом.
Молода сім’я поїхала до Одеси, там Демуцький працював на кінофабриці завідувачем фотоцехом. У ті часи навчатися професії оператора було ніде, кожний утаємничував секрети майстерності. Демуцький розповідав, що завдяки оператору Олексію Калюжному він отримав на одну ніч апарат, щоб опанувати технічні тонкощі. Незабаром він разом із німецьким оператором Йозефом Роною зняли фільми за сценарієм Олександра Довженка «Вася-реформатор» та «Ягідка кохання» (1926 р.). У ці щасливі часи подружилися Довженко та Демуцький, разом були у відрядженні Берлін-Лондон-Париж. Разом захоплювалися живописом, відвідували музеї імпресіоністів. І один за одним вони разом створили шедеври: «Арсенал», «Землю», «Іван»…
Та 1932-го Данила Порфировича заарештували за звинуваченням в оголошенні даних допиту та приховуванні сценарію Фавста Лопатинського «Україна». Звільнили через 4 місяці, але арешт багато що зламав. На зйомки «Івана» Довженко змушений був запросити ще двох операторів. З цього часу в пресі стало звичним називати Довженка та Демуцького «обивателями й попутниками». Після закінчення праці над стрічкою «Іван» і режисера, і оператора вирішили знищити. «Петлюрівцю» Довженкові вдалося втекти з України до Москви (вже готувався його арешт), а Демуцький не схотів покидати Україну. 19 жовтня 1934-го оператора Київської кіностудії Данила Демуцького заарештували. Звинувачення полягало в тому, що нібито Данило був родичем активного члена білоемігрантської організації К. Ф. Демуцького та мав із ним зв’язок. На допиті Демуцькому необхідно було докладно розповісти про всіх родичів, близьких і далеких, по материній і по батьковій лінії.
У 1935-му О. Довженка нагородили орденом Леніна, а Данила Демуцького після шести місяців ув’язнення звільнили із зобов’язанням наступного дня з’явитися у органи НКВД, де йому й повідомили, що «Демуцькому Д. П., із дворян, як соціально небезпечному елементу заборонити проживання в 15-ти пунктах СРСР терміном на три роки, тобто до 19 грудня 1937 року». У ті часи модно було через пресу відмовлятися від чоловіка-ворога народу, до цього схиляли й Валентину Демуцьку, але кохання вистояло. Він обрав Ташкент, бо там було кіновиробництво. В Узбекистані Данило Демуцький, кінематографіст із одинадцятирічним стажем ледве влаштувався консультантом на студії хронікальних фільмів, де знімав невеличкі сюжети. У січні 1938 року оператора знову заарештували за доносом психічно хворої людини. Справа була заплутана, слідство тягнулось рік, а потім ще півроку тривав перегляд справи. У результаті справу було припинено, Демуцький відсидів 17 місяців у в’язниці. Повна реабілітація дала можливість Демуцькому повернутися до Києва, але він був розчавленим, бо міцно трималося тавро політв’язня, ворога народу.
У роки війни він знову працював у Ташкенті, зняв фільми «Насреддін у Бухарі», «Тахір і Зухра». У 1947-му на Київській кіностудії створив найкращий детектив про війну – знаменитий «Подвиг розвідника».
Здавалося б, ще не старість, а серце здало: один за одним два інфаркти… трохи витеплів душею, працюючи над кінофільмом «Тарас Шевченко». І, нарешті, перша вітчизняна нагорода за все життя – Сталінська премія, потім нагорода VІ кінофестивалю у Карлових Варах.
Весна буяла, за вікном цвіла улюблена груша і вітер здіймав віхолу пелюсток; у кімнаті лунав Другий концерт Рахманіна, поряд кохана дружина, але третій інфаркт обірвав ідилію… 7 травня 1954 року, о 8 годині 30 хвилин Демуцького не стало. Валентина Михайлівна згадувала, що в ту годину по радіо повідомили про присвоєння кінооператору Данилові Порфировичу Демуцькому звання заслуженого діяча мистецтв УРСР.
«Помер великий художник нашої кінематографії», – написав Олександр Довженко у некролозі.
