7 квітня 1882 р. у м. Вільно у родині військового ветеринарного лікаря народився Дмитро Дорошенко. Дмитро Іванович згадував про свій родовід: «Свідомості національній я завдячую своєму покійному батькові Іванові Дорошенкові, який, виховуючи мене у Вільні, на чужині, з малих літ прищепив мені любов до далекої батьківщини України, а я, підростаючи, вже сам плекав у своїй душі посіяні ним зерна. Походив мій батько з Чернігівщини і належав до старого козацького роду, який мав за свого предка козацького гетьмана Михайла Дорошенка, що поліг у бою під Бахчисараєм у поході на Крим 1628 року. Одним з онуків Михайла був відомий гетьман Петро Дорошенко, який боровся за самостійність України в союзі з Туреччиною. Від рідного брата Петра Дорошенка — Никона Дорошенка — пішов наш рід».
Кожного літа Дмитро їздив до дідового хутора під Новгород-Сіверським, де перечитував книги з родинної бібліотеки, сімейні рукописи, слухав оповідки пасічників. На все життя закарбувався в пам’яті Дмитра великий портрет гетьмана Мазепи, виконаний на замовлення діда.
Під час навчання у Віленській гімназії (1892–1901) Дмитро опублікував першу статтю «Звістка про український театр» у Львові. Юнак мріяв навчатися у Київському університеті Св. Володимира, але через заборону Міністерства освіти вступив у 1901 р. до Варшавського університету. Через півроку Дорошенкові удалося перевестися до Петербурзького університету. У столиці імперії був головою української громади. У 1903 р. Дмитро Дорошенко був на відкритті пам’ятника Іванові Котляревському у Полтаві, свої враження описав у споминах “Мої спогади про давнє-минуле (1901-1914)” Влітку 1904 р. Дорошенко їздив до Львова слухати лекції з історії України Михайла Грушевського, з історії української літератури Івана Франка. Згодом удалося вирватися в Україну: спочатку до батька у Глухів, потім у Київ до університету. Писав для газети «Рада», яку видавав Євген Чикаленко. «Дуже гарний на вроду, добре вихований, справжній український аристократ, – описав він Дорошенка у «Спогадах». – Дипломат у поводженні з людьми і чомусь соціял-демократ. Має надзвичайну пам’ять, пише легко, гладко й скоро, а тому для щоденної газети дуже цінний співробітник».
У 24 роки у театрі на виставі драми Б. Грінченка «На новий шлях» Дмитро познайомився 18-річною Наталею Васильченко, яка грала роль героїні. Дівчина була родом із Ніжина, у Києві вчилася на драматичному відділенні української Музично-драматичної школи Миколи Лисенка. За пару місяців після знайомства Дмитро побрався з улюбленою ученицею Лисенка. Незабаром у Дмитра й Наталі з’явився син Урхан.
Після закінчення історико-філологічного факультету Київського університету (1909) з дипломом І ступеня, що відповідав докторату західноєвропейських університетів, молодий історик переїхав до Катеринослава, працював у комерційному та жіночому училищі. Разом із дружиною вони віддавалися організації роботи «Просвіти», подружилися з Дмитром Яворницьким. Дмитро Дорошенко заснував журнал «Дніпрові хвилі», був його редактором. Кожного літа родина їздила на відпочинок до свого маєтку в Боярці. Та пані Наталія рвалася на сцену, поїхала до Москви. І хоч вона повернулася додому ні з чим, восени 1913 р. родина Дорошенків переїхала до Києва: Дмитро Іванович викладав історію у комерційній школі, був бібліотекарем Київської публічної бібліотеки. На прохання Софії Русової, взявся редагувати педагогічний журнал «Світло».
З початком Першої світової Д. Дорошенко став заступником голови «Товариства допомоги населенню півдня Росії, яке постраждало від військових дій», що займалося допомогою біженцям з Галичини. У складі Всеросійського союзу міст на Південно-Західному фронті Дорошенку було доручено керівництво відділом допомоги населенню на фронті. У восьми повітах Галичини, окупованих російською армією, Дорошенко влаштував дитячі притулки, медичні, харчові пункти, забезпечував надання допомоги населенню одягом, продуктами харчування. Опікувався тисячами біженців, розселених понад Дніпром на Київщині та Чернігівщині. Під час війни у Києві було закрито українські видання, редактора П. Богацького заарештовано і заслано у Наримський край. Не ліквідували тільки «Український клуб», бо там влаштували воєнний лазарет, у якому Наталія Дорошенко була сестрою милосердя. У вересні 1915 р. вона доглядала поранених і заразилася. Із запаленням суглобів майже рік нерухомо лежала на спині, нога була в гіпсі. Красуня-каліка! Лікування електрикою, гряззю – всі гроші родини йшли на медицину.
За часів УНР Дмитро Дорошенко був членом Центральної Ради, товаришем голови УЦР (заступником Михайла Грушевського). 22 квітня 1917-го призначений російським Тимчасовим урядом крайовим комісаром Галичини й Буковини з правами генерал-губернатора; у червні 1917-го вступив до Української партії соціалістів-федералістів. Та стосунки голови та заступника не склалися. Грушевський, якого Дорошенко називав «тяжким чоловіком», ненавидів усіх конкурентів, характеризував Дмитра як «амбітну, владолюбну та шанолюбну людину». 13 серпня 1917 Дорошенку було доручено сформувати новий склад Генерального секретаріату Української Центральної Ради, але через принципові розходження з М. Грушевським відмовився від головування в уряді.
Прірва між Грушевським і Дорошенком поглибилася, коли 20 травня 1918 року Дорошенко став міністром закордонних справ Української держави, бо Михайло Сергійович на цьому місці бачив свого майбутнього зятя Олександра Севрюка, вважав Дорошенка винним у розриві молодят. Коли Володимир Винниченко дізнався, що Дорошенко опинився серед міністрів Скоропадського, затаврував його «зрадником і мерзавцем». Однопартійці без попередження виключили міністра з Української партії соціалістів-федералістів. Дмитро Дорошенко мав власну думку: «Є Українська Держава, і я служу їй, а не тій чи іншій партії».
Павло Скоропадський не мав приязні до Дмитра Дорошенка, погодився, бо нікого кращого не мав: “Я всегда считал, что на пост министра иностранных дел нужно человека, несравненно более широко образованного. Один уже факт полнейшего незнания языков сильно вредил ему”.
Півроку Дмитро Дорошенко провів у міністерському кріслі: добився ратифікації Берестейського мирного договору країнами Четвертного союзу, при ньому Україну визнали близько 30 держав світу; було відкрито дипломатичні представництва України в Румунії, Польщі, Швейцарії, Фінляндії та українські консульства за кордоном і зарубіжних держав у Києві.
Рішучо боронив Дорошенко українські інтереси, не боявся брати на себе відповідальність. Так, у серпні 1918 р. голова Кримського уряду генерал Матвій Сулькевич не визнавав влади гетьмана Скоропадського, відмовився приймати урядові телеграми українською. «Не було потреби воювати з Кримом. Досить було проголосити економічну блокаду півострова, – писав Дорошенко. – Я настояв у Раді міністрів на проголошенні «митної війни»; було спинено всякий товаровий рух і морську комунікацію, за виїмком того, що йшло на потреби німецьких залог у Криму. Наближався збір урожаю фруктів, що того року випав дуже гарний. Кримські садоводи потребували шельовок на ящики для фруктів, стружок, тирси для упакування. Все те звичайно привозилось з України, але тепер довіз був спинений. Потребували також цукру для консервування фруктів, дров для сушки – і всього цього теж не було. Нарешті треба було для населення хліба. За пару тижнів ціни на продукти в Криму страшенно підскочили. Урожай почав гнити без консервування, становище садовників зробилося катастрофічним».
У середині вересня до Києва прибула кримська делегація для переговорів про об’єднання з Українською Державою. Блокаду зняли – українські зерно й цукор знову попливли на півострів. «До нас переходила фактична влада над Кримом, – писав Дорошенко. – Але з цього всього Українська Держава не встигла скористати. Вже наближалась хуртовина, що змела її саму з лиця землі»
У жовтні 1918 у Швейцарії Дорошенко провадив переговори з представниками країн Антанти про визнання суверенітету України та надання їй допомоги.
За гетьманату Дорошенко працював у палаці Терещенка, от тільки нюанс – кабінет міністра був у колишній спальні Терещенка, а приймальня – в будуарі.
Наталія Михайлівна Дорошенко працювала в Театральній Раді в Києві над заснуванням Державного українського драматичного театру. 22 вересня 1918-го зіграла Мавку в «Лісовій пісні» Лесі Українки на сцені Державного драматичного театру, що містився на вул. Мерингівській, 8 – теперішній Заньковецької.
Оскільки гетьман пристав на федерацію України з майбутньою небільшовицькою Росією, а Дорошенко вважав, що спроби федерації ніколи не були для України щасливі, Дмитро Дорошенко у листопаді 1918 р. довідався про свою відставку.
Після утворення Директорії УНР – працював приват-доцентом в університеті, викладав українську історію в Українському державному Кам’янець-Подільському університеті. Познайомився та подружився з В’ячеславом Липинським. У 1920 р. Дорошенко разом з В. Липинським створили об’єднання українських монархістів — Українського Союзу Хліборобів-Державників.
У 1921 р. подружжя Дорошенків виїхало за кордон. У Празі вивчав чеську мову, літературу та історію. Потім була Румунія, Італія, Австрія, Німеччина.
В еміграції жилось тяжко, доводилось часто міняти квартири, Дорошенки сумували за Україною, панові Дмитрові бракувало своєї бібліотеки; і збирались повернутись, але зупиняла відсутність коштів. Нарешті 1922 року Дмитра Івановича обирали професором Українського Вільного університету та Карлового університету по кафедрі історії України. Викладав історію України у Віденському, Берлінському та Женевському університетах, став першим Президентом Української Вільної академії (1945).
У 1947 р. переїхав до Канади, де працював професором Колегії Св. Андрія у Вінніпегу. Його лекції блискучі, але на схилі літ професор почав втрачати голос, тому 1950 р. повернувся до Європи. Співпрацював з редакцією “Енциклопедії українознавства” Кубійовича.
19 березня 1951 р. у Мюнхені упокоївся 68-річний Дмитро Дорошенко, нащадок двох гетьманів (Петра та Михайла Дорошенків), засновник «Просвіти» на Катеринославщині, історик, який називав себе популяризатором історії, пояснюючи науково-популярний стиль викладу. Похований на Лісовому кладовищі, де покоїться Степан Бандера. За заповітом в одній могилі з чоловіком 17 жовтня 1970 р. упокоїлася Наталія Михайлівна Дорошенко.
Залишити відповідь