– Три в одному: моторошне виття сирени переходить у розкати грому, а той у вибухи. Самоту пронизує жах – от і пхаюся на двір. А там бабці-доживалки зібралися біля братської могили (ласкава назва укриття), величаються на штахетику. Сидять мовчки, вчепилися у свої торбинки. Хомівна тихенько молиться. Софочка щось белькоче. Молитву? Ні, перебирає, чи не забула чого в рюкзак кинути. Я й собі прикидаю: аусвайс поклала, рештки пенсії в кишені, вузлик смерті є, акт на місце могилки є.
– Що, дівчата, невеселі? Мо’ заспіваємо! Нумо, Хомівно!
– Хапай труси, капці та майку – чимчикуй на Первомайку!
– Отакої! Знайшла, що згадати! У нас після совєтів одне слово лишилося – Первомайка, цвинтар Первомайський, правда і його бомбували нелюди.
– Раптом так гахнуло, що Софочка видала: Ісчо адзін такой хлапок – і я на Асіпок. (Осипенківський цвинтар, де у Софочки куплене місце).
– А ти чого мовчиш? – репетують Хомівна до мене.
– Я? А мені ще рано до діда Капустяна! (балка, де був осадчим козак Капустян, нині там цвинтар Капустянка).
– Усьо, сусідоньки. Відбій! Ще не вмерла! Ми живі! Яка краса навколо: бур’яни буяють, пташечки літають!
