О 1-й год. 40 хвилин проти ночі з 21 на 22 квітня 1920 року голова української дипломатичної місії у Польщі, міністр закордонних справ та юстиції УНР Андрій Лівицький і міністр закордонних справ Речі Посполитої Польської Ярослав Домбровський підписали Варшавський договір.
Варшавський договір був оформлений двома основними документами – політичною конвенцією від 22 квітня 1920 р., хоча у самому документі зазначена дата 21 квітня 1920, і військовою – від 24 квітня 1920 р., що вважалася інтегральною частиною політичної конвенції. Військову конвенцію, за якою польські та українські війська проголошувалися союзниками, підписали генерал-хорунжий В. Сінклер і підполковник М. Дідковський від УНР та майор В. Славек і капітан В. Єнджеєвич від Польщі.
Сама угода мала залишатися таємною і не опубліковуватись без згоди обох сторін. Оприлюднити мали лише перший пункт, що Річ Посполита Польська визнавала незалежною державою Українську Народну Республіку на чолі з Симоном Петлюрою. Вона стала чинною негайно після її підписання, як таємний, цей договір не був ратифікований.
Вперше українські тексти конвенцій опублікував у 1926 р. у Празі Сергій Шелухін, переклад політичної конвенції французькою мовою здійснив Р. Мартель у 1931 р., більшість її статей польською мовою оприлюднив Л. Василевський у 1934 р.
Договором встановлювалися кордони між УНР та Польщею вздовж ріки Збруч, далі — кордоном між Австро-Угорщиною та Росією, далі — східнім адміністративним кордоном Рівненського повіту на річці Прип’ять до її гирла. Також Польща визнавала за УНР лише територію східніше польських до кордонів 1772 року. Таким чином Україні довелося заплатити за свою незалежність ціною значних територіальних поступок: до Польщі відходили Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, частина Полісся і 7 повітів Волині, що становило майже 162 тис. км2 з населенням 11 млн. осіб. Українці, які проти своєї волі потрапили до складу Польської держави, виявилися позбавленими нещодавно відвойованих свобод, оскільки українські закони на цих територіях були відразу скасовані. Фактично українців Польщі перетворили на людей другого сорту, а землі Східної Галичини на аграрно-сировинний придаток Другої Речі Посполитої.
Польський уряд зобов’язувався не укладати жодних міжнародних угод із третіми державами, шкідливих для УНР. Те саме зобов’язувалася УНР. Національно-культурні права забезпечувалися для обох національностей.
Воєнна конвенція передбачала кооперовані дії польських та українських військ у поході проти Радянської України. У свою чергу Директорія дала згоду відновити права польських поміщиків у межах УНР. Польща мала значну перевагу: воєнні дії мали відбуватися тільки під польським командуванням; економічне життя було підпорядковане Польщі; мала бути спільна валюта; залізниці підпорядкувались польському управлінню; за Польщею визнавалось право на безмитний транзит товарів через Одесу на 15 років. Український уряд зобов’язувався постачати польському військові харчування, коней, волів.
Цей документ показував катастрофічне становище українського уряду, який фактично почав демонтаж держави.
Самого С. Петлюру було звинувачено у «продажі» Галичини полякам.
«Симон Петлюра, – писав український дипломат Олександр Шульгін, – примушений був під натиском сили та непереможних обставин тільки визнати те, що було фактом, визнати ті кордони, які посідала в той момент Польща, які були встановлені нею силою зброї».
У договорі польська сторона обумовила все до найменших подробиць на свою користь за рахунок обмеження інтересів української сторони, у ньому навіть не передбачалося жодних санкцій до Польщі у випадку недотримання нею своїх зобов’язань. Підписуючи Варшавський договір, «пілсудчики» прагнули загарбати західноукраїнські землі та створити між Польщею і Радянською Росією контрольовану буферну Українську державу.
Навесні 1920 р. уряд диктатора Є. Петрушевича повернувся до своєї попередньої офіційної назви – уряду ЗУНР (а не ЗОУНР), що виявило остаточну його зневіру у можливість разом із наддніпрянцями добиватися відновлення національної державності у Східній Галичині. Договір 21 квітня 1920 р. було розцінено, як «ніж у серце» соборній Українській державі. Всю вину за крах УНР Є. Петрушевич поклав на соціал-демократів, котрі «загарбали в свої руки уряд УНР, своєю нездарністю занапастили армію, своїми хитаннями між більшовизмом і Антантою вели не політику – тільки якусь дітвацьку забаву, … довели до розвалу українську державу, що вже існувала… в Галичину вносили розкладові кличі, вони в кінці по катастрофі подалися до Польщі і потягли за собою Петлюру, людину, на якої чолі могла засіяти зоря найбільшого героя Нової України» (офіційне видання уряду ЗУНР «Український прапор» у Відні).
25 квітня розпочався київський похід проти більшовиків – спільний наступ українських і польських армій на Схід.
Уже через 3 місяці, у серпні 1920 р. в Мінську відбулися польсько-радянські переговори, що продовжилися після переможної для поляків Варшавської битви. На вимогу більшовиків до складу делеґації Польщі не допущено делеґатів від Уряду УНР… Результатом домовленостей стало Ризьке перемир’я 12 жовтня 1920 р., а пізніше – Ризька мирна угода від 18 березня 1921 р. Що можна сказати про Яна Домбського, який протягом року підписав і Варшавський договір, і Ризький мир, що перекреслював усі польсько-українські домовленості?
Сто років спливло від тих подій, а ми все ще шукаємо відповіді на запитання. Чому ми програли? Чому Україна втратила державність? Чому чехи, поляки змогли відновити державність? Шукаємо причини в очільниках, адже Томаш Масарик, Юзеф Пілсудський, Симон Петлюра – кожний із них у 1918 році очолив боротьбу за державність своєї країни. Чому Симон Петлюра опинився під колесами історії?
Залишити відповідь