Геніальний ювелір української пісні, славетний композитор Микола Леонтович народився 13 грудня 1877 р. на Поділлі у селі Селевинці. Батько, дід, прадід були священиками, регентами, музиками. Чи не тому Миколка спочатку заспівав, а вже потім заговорив? Продовжуючи сімейну традицію, мав стати Миколка духовною особою: закінчив семінарію у Кам’янці-Подільському, одержав звання регента Петербурзької придворної співацької капели. Та не став Леонтович священиком, працював учителем музики на Вінниччині, Донеччині, у наших степових селах тоді ще Катеринославської губернії. І не міг козак не побувати на Хортиці. Ця подорож надихнула маестро на обробку козацьких пісень «Козака несуть».
Всюди, де з’являвся Микола Дмитрович, народжувався хор. Скромний, чемний, завжди лагідно усміхнений Леонтович керував учнівськими колективами і творив власні духовну музику, обробки народних пісень. Він опублікував збірки народних пісень у своїй обробці. Один примірник подарував своєму вчителеві – Миколі Лисенку. Сподівався віддати гроші за друк, коли продасть книжечки, але покупців не було. От і доводилося авторові купувати збірочки і розпалювати ними грубку.
25-літнім Леонтович закохався у Клавдію. Дівчина з Петербурга мала чудову освіту, світилася розумом і добротою. «Я зроблю все, щоб не бачити твоїх сліз», – пообіцяв їй коханий. Вони обвінчалися, народили двох дочок. Постійні пошуки роботи, нестача грошей не надавали оптимізму. Інколи мріяли про забезпечене майбуття, Микола починав: «Коли я стану композитором…». Геній, який міг народний примітив на три ноти перетворити на світовий хіт, не визнавав себе композитором!
1916 рік, Перша світова, а Леонтович вибухає космічним передзвоном – «Щедриком»!
Нарешті переїзд до омріяного Києва на Лук’янівку. Тут Тичина, Стеценко.
Коли постала Українська Народна Республіка, Леонтович став комісаром Першої української капели, викладачем музично-драматичного інституту ім. Лисенка.
У Києві у день перепоховання Тараса відбулася прем’єра «Літургії Іоанна Златоуста». У час, коли Ленін закликав священиків знищити, як клас, коли влада була у кривавих руках атеїстів, композитор духовної музики творив. З цього часу Леонтович помітив, що за ним стежать («хвіст»). У 1919 році, коли столицю окупували денікінці, Микола Леонтович забрав дружину, дочок і повернувся до Тульчина. Холодно, голодно велося родині, але композитор працював на майбутнє, творив оперу «На русалчин Великдень».
Яким щастям був приїзд у їхнє місто хору Стеценка із творами Леонтовича! Концерт був у палаці Потоцьких. Автор музики скромно припаркувався у найдальшому куточку – вслухався. А коли оголосили, що автор – учитель із Тульчина, Леонтовича вивели на сцену. У старенькій фуфайці, потертому костюмі заплаканий автор поклонився.
43-річний Леонтович викладав у тульчинському жіночому єпархіальному училищі. Отам і написав останній роман життя зі своєю ученицею Надією Танашевич. Вона була поеткою, авторкою його першого лібрето. Суворої зими 1921 р. пан Микола разом із дочкою чимчикували у село Марківці, де жили батьки Леонтовича. Там він завітав до своєї коханої, попросив її матір благословити, бо зібрався виїхати з Надією за кордон (вже й квитки були у кишені). Подивилася її мати на його руку, похитала головою: «Коротка у тебе лінія життя…» – і накрила його з головою музика-голосіння «Смерть». Прийшов до батька – записав ноти, наче накликаючи безносу.
У двері хтось постукав. Подорожній просився на нічліг. 23 січня 1921 р. Микола Леонтович останній раз грав на роялі, а слухачем був його вбивця. Композитор спав на канапі, коли на світанку оперуповноважений губернської ЧК Грищенко з гвинтівки його застрелив. Потім вбивця тікав через вікно.
Акція червоного терору тривала. Система розправилася ще з одним українцем; митцем, який творив духовну музику, збирався втекти з комуністичного раю. Знакове вбивство говорило: «Така доля чекає кожного самостійника».
Сумна прем’єра пісні «Смерть» відбулася на похороні автора. На дев’ятий день пам’яті Миколи Леонтовича друзі започаткували комітет Леонтовича, що через рік став Товариством. Згодом ім’я українського композитора забулося. Тільки 1977 року Київським театром опери та балету було поставлено оперу Миколи Леонтовича за казкою Бориса Грінченка. Її дописав і відредагував Мирослав Скорик, назвав твір «Русалчині луки». А ще через 20 років було відкрито музей Леонтовича.
