Здавна запорожці мали прізвища, пов’язані з особливостями збруї коня. Наприклад, Потебня, Потебеньок – назва шкіряної лопаті з боків козацького сідла (шкіряний бік), корінь слова -теб- тюркського походження, тебеньóк (множина тебенькú), а префікс по-, суфікс –Н- та закінчення –я – наші рідненькі. Згадайте: «Як сів на коня, вдарив у потебеньку і поїхав поманеньку».
Потебня – уславлений на Полтавщині рід військових, кінних січовиків. Юхима Федоровича Потебню, отамана Глинської сотні Лубенського полку навіть гугл знає.
Дід Олександра Потебні, Юхим Іванович, військовий відставник, мав трьох синів: Івана, Опанаса, Харитона. Усі хлопці отримали «копійчану» освіту у дяка (за копу грошей і горщик каші). Старший брат служив на Кавказі майором. У 1819 р. 16-літній Опанас (Потебня Перший) та 14-річний Харитон (Потебня Другий) прибули на Кавказ, де точилася війна з Персією, з Туреччиною. Стали брати юнкерами. У 1823-му отримали чин прапорщика, пішли в діючу армію. Особливу вагу мав Харитон як «стихійний лінгвіст-самоук»: швидко вивчив усі місцеві мови: арабську, вірменську, грузинську, перську, турецьку, кілька горських діалектів. Олександр Потебня часто сміявся, що пішов у дядька Харитона, але штабс-капітан Харитон загинув у бою в 1830-му. Згадував пізніше Потебня: «Тетка моя по Четьим-Минеям решала философские вопросы»
Син Юхима Опанас Потебня (*1803), учасник воєн із Персією і Туреччиною в 1828–1829 рр., відставний штабс-капітан у 1832 році повернувся додому. Сумував, не знаходив собі місця, заїздив у гості до сусідів-поміщиків. У садибі Івана Маркова познайомився з Марією, дочкою хазяїна. Обвінчалися.
22 вересня 1835 року на хуторі Манів біля села Гаврилівка Роменського повіту у них знайшовся первісток Олександр. Через півтора роки батьки продали хутір і перебралися до Ромен. Служив судовим засідателем у Ромні, де мав будинок: у Перекопівці в нього був хуторець з п’ятьма кріпаками.
За Олександром на світ благословилися: Андрій (1838 – 1863), потім молодші Петро та Микола. В домі панувала українська мова та пісня, знали всі й російську. Усі хлопці по черзі були записані до кадетського корпусу, але Маркови були проти військової кар’єри для Олександра. Вирішили відправити Санька в польське місто Радом, де викладав бездітний брат Марії Іванівни. Семирічним Санько поїхав до Царства Польського, здобувати освіту в семирічній Радомській гімназії, де був учителем дядько Олексій. У гімназії навчання було польською мовою, тому хлопчик два роки у домі дядька вивчав польську та німецьку, а вже потім дев’ятирічним Санько став гімназистом. Вивчали давньогрецьку, латину, польську, російську та французьку.
У неповних 16 років Потебня закінчив гімназію зі срібною медаллю та вступив до Харківського університету на юридичний факультет. Чому? Троє Маркових закінчили юрфак, і ще один дядя військовий лікар Микола Марков служив недалеко – в Бєлгороді. У автобіографічних спогадах О. Потебня писав: «Однокашники познакомили меня с Михаилом Васильевичем Неговским, тогда медиком 5-го курса, любителем и умелым собирателем малорусских народных песен. Некоторые думы, записанные им, напечатаны у Антоновича и Драгоманова; но, кажется, большая часть его собрания, сколько помню, по виду очень объемистого, затеряна. В заведовании Неговского была небольшая библиотека, состоящая из сочинений на малорусском языке и относящихся до Малороссии. Этою библиотечкою я пользовался, что не осталось без влияния на позднейшие мои занятия. В следующем году, отчасти по совету Неговского, я перешел на историко-филологический факультет и тогда же поступил в число казеннокоштных студентов».
Наступного року Олександр перейшов із другого курсу юридичного на перший курс історико-філологічного факультету; як казеннокоштний студент, жив у гуртожитку. Російську граматику викладав Амвросій Метлинський – добра симпатична людина, захоплено збирав українські пісні; був певний, що українська мова вмирає, тому зберігав її та залучав до цього студентів. Брати Петро та Микола Лавровські читали славістику, стали науковими керівниками Олександра. У листі О.Потебні є згадка, що П. Лавровський познайомив його з працями Франца Міклошича та Вука Караджича, давав йому книжки з власної бібліотеки.
Олександр Потебня закінчив виш у 1856 р. За відсутності вільних учительських місць його призначили кімнатним наглядачем до 1-ї Харківської гімназії. Через півроку залишив посаду і, за порадою Петра Лавровського, готувався до магістерського екзамену зі слов’янської філології. Подав дисертацію за темою «Перші роки війни Хмельницького» з використанням літопису Самійла Величка та народних пісень. У 1861 році захистив магістерську роботу («О некоторых символах в славянской народной поэзии»), його залишили при університеті ад’юнктом Харківського університету з правом викладання історії російської мови. Петро Лавровський зумів виклопотати для Потебні солідну стипендію та дворічне закордонне наукове відрядження (1862-1863). Молодий науковець перебував у Німеччині, Чехії, Австрії. Під час цього відрядження вийшла друком книга О. Потебні «Пісні».
У Берлінському університеті Потебня не відвідував лекцій. Він студіював праці Гумбольдта, писав розвідку «Думка та мова», де довів взаємозв’язки мови й мислення; показав, що думка виявляє себе через мову, а кожний акт мовлення є творчим актом. Потебня індивідуально вивчав санскрит у Альберта Вебера, порівнював його з мертвими індоєвропейськими мовами (старослов’янською, давньогрецькою, латинською).
Коли ж Олександр дізнався, що всі його брати брали участь у польському повстанні та загинули, вчений самовільно перервав відрядження. Загинув Петро, убили Миколу, студента останнього курсу Київського університету, який разом із однокурсником Житецьким укладав російсько-малоросійський словник, загинув Андрій.
Три місяці мандрував Європою, добрався до Львова, де потрапив під пильне око австрійської поліції. У ніч підписання Валуєвського циркуляру з 20 на 21 липня Олександра Опанасовича як російського шпигуна виселили зі Львова. Повернувся в Петербург – і вичитав у газеті, що він – австрійський шпигун. Повернувся до Харкова. Там його викликали на розмову без протоколу, хоч на лекціях сидів жандарм. З того часу на обличчі Потебні з’явилася маска суворості, педантичності.
Після повернення Олександр Опанасович — доцент кафедри слов’янського мовознавства та секретар історико-філологічного факультету, швидко став кумиром студентів. Жваві, цікаві лекції Потебня ніколи не записував, він їх творив, чудотворив, це була чудова імпровізація. Христина Алчевська згадувала, що Потебня виділявся античним, ніби виточеним профілем, світлим золотистим волоссям, якимось натхненним поглядом голубих очей, оксамитовим голосом. «Він привертав до себе найпалкіші симпатії молоді, – писала Алчевська, – і коли говорив нам про історичне минуле нашої батьківщини, про нашу пісню, про нашу поезію та закликав нас до вивчення її, до любові до неї, ми захоплено слухали його цілими годинами, і я певна, що кожен із нас присягався в душі в ці хвилини присвятити цій батьківщині всі свої сили, віддати їй усе життя»
Науковець щороку разом із студентами здійснював етнографічні експедиції: записував фольклор, укладав орфоепічний словник. Дуже швидко слава про харківського «самітника» вийшла за межі слов’янських країн.
І знову нетрадиційний вчинок: 35-річний Потебня розпочав життя у невінчаному шлюбі. Його обраниця Марія Францівна, дочка харківського книговидавця Франца-Володимира Зеленського, дружина багатого полтавського поміщика Миколи Ковалевського. Марія покинула чоловіка, який не дав дружині ні розлучення, ні спільного сина Миколу. Та шлюб Потебні з коханою став щасливим. Марія Францівна прийшла в дім номер 4 по вул. Підгорній не сама: з нею був її 10-річний племінник сирота Іван Манжура, утримання якого взяв на себе Олександр Потебня. Він віддав хлопчика до гімназії, допоміг вступити в інститут. Згодом за вільнодумство Манжуру вигнали з вишу – і він добровольцем сербської армії пішов на війну з турками. Після повернення Івана Манжуру охопив дух Григорія Сковороди: він ходив степами Запорожжя, ночував під небом, збирав фольклор, хворобливо покохав оковиту. Коли життя припікало, знаходив порятунок у Потебні. За свій кошт на гарному папері професор видав збірку Манжури «Степові думи та співи». Після смерті О. Потебні Іван занепав. Через півтора року обідраного, голодного 42-річного поета запорозьких степів знайшли перехожі на вулиці Катеринослава та поховали у братській могилі.
Все в родині сприяло творчості Потебні: його розумова праця, потім Олександр Опанасович порався в садочку, що був квітучим віночком. Вечорами Марія Францівна сідала за рояль і під її музику чоловік редагував свої праці, записував продумане за день. Знайшлися молодим синочки-линочки: Олександр (первісток отримав ім’я батька) та Андрій. У родині розмовляли тільки російською. Згодом діти допомагали батькові у садку влітку, взимку вони заливали власну ковзанку, й хлопчики навчали батька ковзанярської майстерності. Марія Францівна сідала до рояля. Олександр Опанасович любив під звуки музики переписувати начисто накидані вдень рядки. Андрійко щось малював. А Сашко нерідко приєднувався до матері зі своєю віолончеллю. Часто приходили гості, за чайним столом були тільки бажані гості. Ніколи Потебня не запрошував «потрібних» людей.
О. Потебня був переконаний у необхідності українських шкіл, обстоював ідею про шкідливість білінгвізму для дітей. Учений вважав, що білінгвізм (особливо в дитячому віці) гальмує розумовий розвиток людини. Чуже слово, яке здобуває собі місце побіч рідного, наче чужорідне тіло в організмі, псує його. Дітей, на його думку, необхідно навчати рідною мовою. Навчання ж чужою мовою або навчання кількома мовами стримує психічний розвиток дітей. Він створив підручники для недільних шкіл «Азбука» та «Буквар». Рукопис «Азбуки для воскресных школ» Олександр Потебня подарував Василю Гнилосирову, і завдяки йому ця книжка збереглася в Інституті рукописів НБУ ім. В.І.Вернадського разом із коротенькою рецензією професора Харківського університету В.І.Зерніна: «Нахожу весьма полезным и сообразным с целью». Опікувався Потебня проблемою підготовки вчителів сільських шкіл. Олександр Потебня створив наукову «харківську лінгвістичну школу». Серед його учнів Микола Сумцов, Дмитро Овсянико-Куликовський.
Бажаючи довести, що всі мови мають невичерпні виражальні можливості, першим переклав українською мовою поему Гомера «Одіссея»; дослідив «Слово о полку Игореве».
56-річний Олександр Потебня помер о четвертій годині 11 грудня 1891 року, похований у Харкові. Ім’я О.Потебні носить Інститут мовознавства АН України.
Старший син – Потебня Олександр Олександрович — український учений у галузі електротехніки. Провідний вчений очолив Харківський електротехнічний інститут. О. Потебня керував розробкою й уточненням планів ГОЕЛРО в Україні, загинув 16 листопада 1935 р. Його ім’я носить Запорізька інженерна академія.
Молодший Андрій Олександрович Потебня – відомий ботанік, загинув 48-річним у 1919 р.
Залишити відповідь