Син Польщі та України

23 серпня (5 вересня) 1902 р. у своєму маєтку Стршалков біля Радомська від раку язика помер художник світової слави 58-річний Генріх Семирадський.
Генріх- Гектор народився 24 жовтня 1843 р. в селі Новобєлгород (нині смт Печеніги) біля м. Харкова.

Поляк за походженням, син генерала царської армії Іполита Семирадського, військового лікаря.
Мати – Михайлина Прушинська. Його родина тісно пов’язана з сім’єю Адама Міцкевича. Коли Генріху було 4 роки, родина переїхала до Харкова.
Мав хист до живопису з дитинства. Початкову художню освіту Семирадський здобув у Харківській чоловічий гімназії №2, де відвідував уроки малювання Дмитра Безперчого (учня Карла Брюллова) – і вважав його своїм єдиним учителем. З Безперчим Семирадський листувався все життя. Учився Генріх у художній школі Марії Іванової-Раєвської. Він прекрасно знав мови, читав античних авторів грецькою, латиною. У 1860 р., на прохання батька, вступив до Харківського університету на фізико-математичний факультет, де отримав ступінь кандидата природознавчих наук; його дисертація з біології (мала милу назву «рассуждение») була на тему «Про інстинкти комах». І татуся Генріх уважив, і собі не зрадив – став вільним слухачем Петербурзької Академії мистецтв. Дочка Генріха Семирадського Ванда розповідала, що батько завжди на канікули приїжджав до Харкова.
Двадцять років на землі Харківщини тривала «сонячна ідилія» Семирадського. Невелика збірка творів Г.Семирадського з української тематики свідчила про глибинні зв’язки з землею, де він народився. Наприклад, вражає дохристиянське свято очищення у ноктюрні «Ніч на Івана Купала». Там поєднано холодне місячне сяйво і гаряче світло від вогню. Картина студента Петербурзької АМ виставлялася в Одесі, де її придбав лікар Котелєв. У онука того одесита у 1983 р. Львівська галерея викупила твір.
Ще одне олійне полотно Семирадського «Сільська ідилія» знаходиться у збірці Львівської галереї мистецтв із 1912 року.
Сонячна ідилія Слобожанщини викликає добру посмішку: мати молодая у вишиванці перебирає листя тютюну, малий бешкетник смикає за хвіст терплячого собаку.
Сьогодні на місці садиби родини живописця вулиця, провулок і в’їзд Семиградський у районі Сабурової дачі. Кожного разу йде мова про зайву літеру в назві, але нікому немає до цього справи.
У 1870 р. Генріху присудили велику золоту медаль Академії з правом на пенсіонерську поїздку за кордон на шість років. Він відвідав Мюнхен, де познайомився з відомим художником Карлом фон Пілоті та написав свою першу масштабну картину. Семирадському пощастило вигідно продати картину «Римська оргія» і на виручені кошти відправитися до омріяної Італії.
Полотно придбав спадкоємець російського престолу, в майбутньому — імператор Олександр ІІІ. У особі імператора Семирадський знайшов і покровителя, і постійного замовника картин: той був настільки вражений творчістю художника, що поступово придбав фактично всі його масштабні полотна. З часом колекція монарха стала ядром Руського музею і найпершими у ній були роботи поляка Генріха Семирадського.
Те, що Олександр ІІІ поважав Семирадського, його інтелект, уміння аристократично поводитися та красиво говорити; він вів із художником довгі бесіди; купував його роботи і забезпечував державні замовлення, породжувало армію заздрісників і ворогів; роздмухувало війну між академізмом і передвижництвом. Так, Павло Третяков не купив жодної картини Г. Семирадського і заповів раді не купувати його полотен. Чому? Легенда оповідає, що колекціонер відвідав майстерню Семирадського, відібрав полотно, сказав, що купує, але просить змінити підпис. Він пояснив, що Третяківка – галерея російських художників, тому треба латинку замінити кирилицею. Семирадський мав елегантний декоративний підпис і не погодився його міняти. З того часу Третяков завжди підкреслював, що Генріх – не російський художник. Втім мова йде й про особистий конфлікт.
Російські художники, люди широкої та щедрої душі інакше, як «ничтожным полячишкой» Семирадського не називали. «Хіба це російська картина?» — обурювався живописець Григорій М’ясоєдов у листі до Стасова, називаючи автора «чортополохом», який необхідно викорінювати. Пізніше «класово чужою» була оголошена творчість Г. Семирадського більшовиками.
Власне, цькування колегами та «добродіями» стало причиною хвороби пана Генріха. Семирадського в Росії визнавали троє: поляк Врубель, француз Бенуа та німець Олександр ІІІ. На жаль, подібне було і в польському середовищі. Крім того, Семирадський зустрів кохання свого життя: двоюрідну сестру Марію Прушинську з-під Мінська, а в Росії дозволу на такі шлюби не давали.
В Італії художник купався у славі. Знаменита галерея Уффіці замовила йому автопортрет (цієї честі удостоїлися О. Кіпренський та І. Айвазовський). Спочатку Генріх Семирадський закохався у Флоренцію, навіть зняв собі студію в місті; потім побачив Рим, і вирішив у цьому місті лишиться на все життя. Художник приїхав до Харкова, продав родовий маєток, бо генерал Іполит Семирадський вийшов на пенсію і переїхав до Варшави (Польща).
На отримані кошти художник за проектом відомого італійського архітектора Ф.Азурі в Римі, на віа Гаета, побудував двоповерховий такий мармуровий палац, щоб можна було писати картини з персонажами на весь зріст. Маєток мав дві майстерні: верхню та нижню. Нижня була для прийомів, а Семирадський приймав у маєтку коронованих осіб, відомих художників і надавав притулок талановитій молоді. Спеціальні складні механізми допомагали піднімати великі полотна у верхню майстерню. Стіни будинку прикрашали барельєфи, старовинна зброя, тканини, шкури диких тварин. Палаццо Семирадського на via Gaeta оточено садом із рідкісними рослинами, які висаджував і доглядав дипломований біолог. Було встановлено день, коли двері майстерні Семирадського відкривалися для всіх відвідувачів.
У 1873 році у Римі Генріх Семирадський зробив дві епохальні справи: отримав звання академіка й одружився з Марією. Ворожа критика в царській Росії, неприйняття суспільством його шлюбу призвели до того, що Семирадський жив і працював головним чином за кордоном. Згодом знайшлися троє синів і дочка Ванда (старший син Леон помер немовлям). З роками живописець почав гірко усміхатися: запах сіна і співи коників-стрибунців нагадували йому рідний Харків. Професор Петербурзької академії, почесний член Римської, Берлінської, Паризької і Туринської академій не забував України. Генріх Семирадський, визнаний європейський геній, приїхав до Харкова, прийшов на ювілейний вечір до своєї старої сліпої вчительки Марії Іванової-Раєвської, поклонився їй та Сергію Васильківському – в ноги! За науку, за терпіння!
У 1878 р. на Всесвітній виставці в Парижі художник отримав орден Почесного легіону за композицію «Світочі християнства», що зображувала перших мучеників християнства в добу імператора Нерона. У 1889 році отримав золоту медаль на Мельбурнській міжнародній виставці.
Величезна декоративна завіса «Парнас» була написана Генріхом Семирадським у 1900 році в Римі і кілька місяців, до монтажу в Львівському оперному театрі, експонувалася в італійській столиці. В останні роки Семирадський охоче виїздив вночі на етюди в передмістя Рима. Пейзаж став головною моделлю.
З роками мінявся характер художника Семирадського: чуйна, щедра людина, яка ніколи не відмовлялася допомогти, стала складною, похмурою. Він захопився окультизмом, містикою. Передчуття гнітили душу, страшний біль убивав тіло.
Генріха Семирадського поховали у Варшаві біля батьків, а через рік останки художника були перепоховані в крипті заслужених у костелі Св. Станіслава «На Скалці» в Кракові.
У 2002 році Генріху Семирадському у Печенігах відкрили пам’ятник, який і досі вважається єдиним у світі. Його автори – харків’яни: скульптор Сейфаддін Гурбанов і архітектор Юрій Шкодовський.