Анатолій Ігнащенко

Та немає й не було у нас такого замовника, як міланський герцог Людовіко Сфорца, який запросив до себе жити Леонардо да Вінчі зі словами: «Роби, що хочеш, — ти прославиш мене однією своєю присутністю»…
5 квітня 2011 р. у кращі світи пішов 81-річний циганський барон Анатолій Ігнащенко, український архітектор, лауреат Шевченківської премії.
Він побачив світ 28 січня 1930 р. у с. Захарівці, Хмельницької обл. Його батько – мандрівний ром, який кочував через Україну до Іспанії, в Україні побачив блакитнооку польку – і закохався, і побрався, і синами обкидався. От тільки Анатолій – мамин мізинчик, не мав войовничого характеру, був мрійливим, спокійним і став він архітектором. Педагог із архітектурного факультету Київського будівельного інституту Йосиф Каракіс помітив у хлопця неабиякі здібності: з п’ятдесяти студентів вибрав трьох — Віктора Некрасова, Анатолія Ігнащенка та Валентина Єжова. В 1953 р. Анатолій закінчив інститут і розпочалися гарячі дні творчості. Блакитноокий ночобрід, до якого ідеї приходили вночі, творив як невгамовний вулкан.
Маестро пережив вісім міністрів культури;
Дев’ять разів скульптора виганяли з партії; поновлювали – й знову виганяли.
Анатолій Ігнащенко – автор понад 200 монументальних творів, серед них:
пам’ятники Лесі Українці в Києві та один у м. Саскатун, Канада;
пам’ятники Тарасу Шевченку (Париж, Нью-Йорк, Ашхабад, польський Білий Бір);
меморіал співака Івана Козловського в його рідній Мар’янівці;
пам’ятники композиторам Бортнянському та Веделю в Глухові;
Володимиру Висоцькому в Парижі.
Є у Ігнащенка кибитка – монумент в Бабиному Яру, адже першими, за свідченнями очевидців, у цьому урочищі були страчені саме цигани. У всьому світі розстріляно майже півмільйона ромів. Їх знищували за національними ознаками, про це ми не повинні забувати… Його знамениту кибитку просто знищили, розбили на цеглини і вистелили нами бруківку. Та упертий автор виготовив новий шедевр, уже з корабельної сталі. Нині кибитка несе душі загиблих у центрі Європи в Кам’янець-Подільському на шістдесятиметровій скелі над річкою Смотрич. А на ланцюгові сорокаметрового дишла гойдається від вітру колесо з розіп’ятим циганом. Копія такого ж виготовлена для римської церкви в Сан-Ежидіо. Адже Папа Римський зачислив до рангу святих цигана Геменеса Малі, який 1936-го в Іспанії прикрив своїм тілом католицьких священиків, яких розстрілювали, і був страчений разом із ними.
У рік, оголошений ЮНЕСКО роком Олександра Довженка, Анатолій Ігнащенко переміг у конкурсі ЮНЕСКО на проект комплексу творцю поетичного кіно у Сосниці. Він вирішив зобразити Олександра Довженка молодим юнаком, котрий босоніж вийшов із хати, закинув руки за голову й задивився в небо.
У політбюро, розглядаючи проект, обурилися: чому геній босий? Хіба радянська влада його не взула? (Ще й як «взула»!) І чому це він стоїть на повний зріст? Адже за негласною вказівкою ЦК: лише вождь мав право так стояти; жінкам-орденоноскам ставили бюст, а чоловікам — лише погруддя. Щербицький глибокодумно зауважив майстрові, що погруддя з ногами не буває. Проект був виконаний з пластмаси. Щоб кінорежисер не стояв босий, йому приліпили між пальцями перетинки, ніби капці. А коли перевозили, перетинки повідпадали. Тож відлили Олександра Довженка, як і замислювали, босим.
У Парижі зодчий працював шість разів. Академія вишуканих мистецтв Франції присвоїла гран-прі та звання маестро архітектури за пам’ятник Василю Порику у Нормандії, споруджений у рамках ЮНЕСКО.
Коли в 1993-му Анатолій Ігнащенко створив монумент убієнним священикам у Києві, з’ясувалося, що автор був нехрещеним. Патріарх Володимир запропонував здійснити обряд. Сам і охрестив, а хрещеним батьком став скульптор Іван Макогон.