– І де ж тая, правдонька святая? – причитала Хомівна. – Он гляньте, я ж в один день шовкун і шовковицю посадила: він живий-здоровий красується, а вона – мало не загнулася…
– Дійсно, тридцять років спливло, як Хомівна посадила родича інжиру – шовко́вицю, тутове дерево, морву (Morus), атЮтину. Колись шовкопрядів листям годували, потім шовк виробляли. І вино, яке дуже любив Олександр Македонський, і самогон. А скільки людей вилікували! У нас зустрічаються два види шовковиці – біла та чорна. Назву вони отримала не від кольору ягід, а від кольору кори дорослого дерева. Біла шовковиця має кору світлу, сірувату, ягоди червоні, кремові, білі, темні майже чорні, фіолетові. Чорна шовковиця відрізняється темною корою, має завжди чорні ягоди.
Шовкуна ніхто не чіпає, бо він плодів не має.
– А вона, бідака! Діти на ній зрання пасуться: пообдирали, гілля поламали; хто проходить – бубочку шукає, обриває; на верховітті – сотня голубів. От тобі жіноча доля шовковиці та чоловіча шовкуна.
– Гірка жіноча доля: нема в світі правди, – підхопили пенсіонерки…
– А пачіму шовкун? Па-моіму, правильна – шавкун, у нас в школе бил Шавкун, – вставила «три копійки» Софочка.
– Софочко, Шавкун – одне з найдавніших прізвищ. Виникло серед печерних мешканців, коли людину ідентифікували за власними ознаками. Шавкун – це людина, яка шавкає, тобто дуже голосно, зі звуками їсть. До речі, так називають і мускусну качку.
