Софія Караффа-Корбут

29 листопада 1996 року померла художниця Софія Караффа-Корбут.
Її батько належав до давнього аристократичного роду. Відомий князь із Венеції Павло Караффа у XIV столітті перейшов до Польщі на службу до короля Владислава Ягайла. Його нащадки оселились у Білорусі. Граф Петро Караффа-Корбут (батько Софії) народився 1887 року в Білорусі. 1924 року емігрував до США, його родину влада репресувала, маєтки націоналізувала.
Мама Софії Караффи-Корбут – Марія Береза – походила з мальовничого села Куткор, на Львівщині. Дід Петро Береза – учителював, був директором двокласної народної школи у Куткорі. Марія Береза закінчила учительську гімназію і стала учителькою.
Бабця Софії — Анна Кучинська — з Буська, її молодша сестра була матір’ю Іларіона Свєнціцького. Отже, Софія Петрівна — двоюрідна сестра мистецтвознавця, засновника і першого директора Національного музею у Львові фундації митрополита Андрея Шептицького. У Львові директор музею Іларіон Свєнціцький познайомив Марію Березу зі своїм петербурзьким знайомим Петром Караффою-Корбутом. У графа була чорна смуга життя: його маєтності радянська влада націоналізувала, а його самого, як буржуя, відправила на Соловки. Петро Караффа-Корбут по дорозі на заслання втік і по дорозі на Захід відвідав Іларіона Свєнціцького. І спалахнуло кохання з першого погляду. Нащадок гербової шляхти повіз провінційну вчительку в Париж. Працювали молоді на ткацькій фабриці у містечку Сан-Кантен (Сент-Квентін), Петро працював “бюровим урядовцем”.
Згодом вони повінчалися у столиці Франції і були безмежно щасливі. Вони вирішили їхати в Америку заробляти гроші, але Марія Караффа-Корбут візи не отримала, бо вагітних жінок на корабель не брали. Домовилися, що поїде чоловік, влаштується там і чекатиме приїзду жінки з дитиною. Більше Петро з Марією не бачилися. В останні роки життя Петро Караффа-Корбут через Червоний Хрест знайшов свою доньку, матеріально підтримував, купив квиток на літак, обоє очікували на зустріч. Смерть батька не дала здійснитися планам.
Марія побоялася народжувати дитину на чужині, поспішила до мами. Пологи були дуже важкими. Софія-Роксоляна-Романа (так назвали дівчинку) народилася 23 серпня 1924 року у Львові. Її хрещення відбулося у Львові, у церкві Святих Петра і Павла; хрещеними батьками стали власник концерну «Українська преса», книговидавець Іван Тиктор і Стефанія Мазур, мати Кирила Мазура, відомого у Франції художника.
Дитинство Соні пройшло у селі Куткір, пестили дівчинку дві вчительки, дві мами: її мати Марія з рідною сестрою Євгенією (Березівна, тета Ґеня). Кучерява синьоока білявка була дуже допитливою, щойно змогла взяти в руки олівець – малювала все, що бачила, і де хотіла: стіни хати були змальовані рай-птахами, чудернацькими звірами та диво-квітами. Згодом вона почала ліпити фігурки. З чотирьох років читала дитячі журнали. До школи пішла у шість років. Згодом Соню віддали на науку до школи сестер Василіянок у Львові; школа заснована 1906 р., утримувалася коштом Андрея Шептицького. Після закінчення школи Соня у 1936 р. стала ученицею жіночої гімназії сестер Василіянок, брала професійні уроки малювання у художниці-графіка Стефанії Ґебус. Митрополит постійно запрошував на канікули здібних гімназистів до своєї резиденції в Підлютім на відпочинок, серед яких завжди була Соня. У маєтку він показував гімназистці домашню колекцію живопису. Завершити освіту гімназію не пощастило: «золотий вересень» 1939 року зліквідував «ідеологічно ворожі» заклади, але там Софія отримала перші уроки мистецтва від Савини Сидорович і від Андрея Шептицького. «За перших совітів» Софія виїхала у Стрий, закінчила там дев’ятий клас і – почалася війна. Вона повернулася до Львова, де успішно склала іспити на відділ малярства у новостворену Державну мистецько-промислову школу Михайла Осінчука. Бодай рік могла навчатися у Вітольда Манастирського та Омеляна Ліщинського. Німецька влада закрила школу, яка мала на меті випускати українських художників, а учнів зарахували до нового закладу – Державної технічної фахової школи для будівництва. Софія склала іспити й упродовж 1942-1943 рр. навчалася на відділі малярства. Тут Софія закінчила перший клас і отримала свідоцтво з підписом відомого живописця та графіка Миколи Федюка. У вересні 1944 року Караффу-Корбут зарахували на третій курс щойно відкритого Львівського державного художньо-промислового училища (тепер – коледж імені Івана Труша). 1946 року дівчина закінчила Львівське художньо-промислове училище. Її дипломна робота – вітраж «Старий вівчар» – справила таке враження, що Караффу зарахували старшим інструктором на художньо-декоративний відділ. Отже, до відділу живопису Львівського інституту прикладного мистецтва, зорганізованого 1947 року, Софія Караффа прийшла досвідченішою за багатьох своїх однокурсників, була улюбленицею Романа Сельського. Коли відділення закрили, студентку Караффу-Корбут перевели на п’ятий курс Київського художнього інституту. Однак до столиці вона не поїхала – перейшла на відділ художньої кераміки.
У студентські роки орендувала кімнату на вулиці Соняшній (нині – Пантелеймона Куліша) разом із двоюрідною сестрою Володимирою, на ціле літо верталася в Куткір допомагати на городі. У Софію закохувалася, але вона до залицяльників ставилася суворо і вимогливо, на вечорах ніколи не танцювала, не брала участь у виставах, дуже любила декламування та народні пісні.
Закінчила інститут 1953 року. Її дипломною роботою була таріль «Богдан Хмельницький», що зберігається в архівах нинішньої Академії мистецтв. У цей час художниця мешкала у Львові у напівпідвальному приміщенні старенької самотньої жінки на вулиці Ломоносова, яке пишно величала «моя конура».
Розпочала свою працю Софія Караффа – Корбут на Львівській скульптурно-керамічній фабриці, але залишила її через погані умови. Працювала художниця вдома у Львові: пробувала техніку гуаші, ілюструючи переважно дитячі книжечки з українськими народними казками, творила живопис, займалася графікою. Софія створила дванадцять малюнків про неслухняну дівчинку Марічку і попросила поета Миколу Петренка написати вірші. Так з’явилася книжечка «Про Марічку невеличку».
Знайшла себе художниця у техніці кольорової ліногравюри; відновила техніку, започатковану майстринею графіки Оленою Кульчицькою. Працюючи в цьому напрямку, Софія Караффа-Корбут зверталась до історичної тематики, зокрема козаччини. Ілюструвала твори Л. Глібова, П. Грабовського, М. Пригари, М. Старицького, Г.Хоткевича. З особливим натхненням ілюструвала «Лісову пісню» Лесі Українки; «Івана Вишенського», «Лиса Микиту» Івана Франка. Упродовж 1961-1968 рр. створила понад 100 ліногравюр, що зберігаються у музеї Т. Г. Шевченка в Каневі. У «Кобзарі» 1967 р. вмістили 34 ілюстрації Софії Караффи-Корбут. На Всесвітній виставці у Торонто 1968 року роботи отримали Гран-прі; їх побачив батько (білоруського графа у Канаді писали Петером Корбеттом), впізнав рідне прізвище і знайшов дочку через Червоний Хрест. Вони листувалися два роки. Софія з мамою чекали його у Львові, але в аеропорту батькові зробилося зле, невдовзі його не стало. Так вони ніколи й не зустрілися.
Художниця співпрацювала з видавництвом «Веселка», частенько приїздила до Києва. Була знайома дисидентами (вони звали її «графиня»), читала й поширювала самвидави. У 1959 р. Софія познайомилася з Богданом Горинем. Він був молодшим на 12 років, але так припав до душі. Соня дарувала йому всі свої роботи. У 1964 році вона організувала першу персональну виставку. Богдан Горинь згадував: “Виставка мала надзвичайно великий успіх. На неї приїжджали навіть з інших областей. Коли показ закінчився, Софія Караффа-Корбут подарувала всі твори мені. У 1964 році моя колекція стала досить поважною”. Так було подаровано 122 роботи. Лариса Іванова, розповідала: «Вона подобалася чоловікам: я сама бачила, як до неї усміхався Іван Світличний, як милувався її обличчям Віктор Зарецький, як радів зустрічам з нею Микола Стороженко. А один із найпалкіших шанувальників (назвемо його Скульптором), отримавши від Соні одкоша, сказав: “Ти не виходь заміж – талан загубиш”. Соня мала багато душевних сил. Часом замолоду казала: “Якби у мене були діти, то не менше п’ятьох”…».
Пробувала Софія Петрівна Караффа-Корбут свої сили у вітражі та мозаїчних панно, бралася за різець. Вона проілюструвала близько 60 книг (майже 7 млн. примірників) української та світової літератури.
Коли у Львові звели будинок для художників, Софія як член Спілки отримала майстерню на Жовтневій (тепер вул. Дорошенка) і двокімнатну «хрущовку» на Тернопільській, забрала до Львова своїх «мамів»: матір Марію і тету Ґеню. Коли вони відійшли у вічність, залишилася самотньою. Вона не одружилася, не мала дітей. Останні роки тяжко хворіла, обмежувала себе у спілкуванні.
…Вранці 29 листопада 1996 року перестало битися серце Софії Караффи-Корбут. Поховали її Софію-Роксоляну-Роману 1 грудня у день Романа в рідному селі Куткір. Моросив дрібний дощ, про похорон художниці з Музею Івана Франка ні радіо, ні телебачення не захотіли говорити, бо транслювали урочисті передачі з нагоди річниці референдуму.
Помешкання художниці продали, щоби встановити пам’ятник на могилі в Куткорі. На чорному мармурі скульптор Іван Микитюк зобразив Мавку, яка тягне руки до неба, із протилежної сторони вкарбувано слова художниці: «Я цінності ті марні давно перецінила і знаю: головне в житті є тільки віра, праця, честь та добра пам’ять по тобі, що теж живе недовго…».