Старовинний дворянський рід Адасовських 4 серпня 1860 року святкував день ангела дружини поміщика Марії. Раптом господині стало погано. Пішла, прилягла – і народилася донечка. П’ята дитина знайшлася на Марію – то й назвали її Марією. А увечері, як нічого не було, вийшла Адасовська до гостей. Далі було хороше, веселе, співуче дитинство. Батько мав власний хор, керував ним, а Маня співала чудовим мецо-сопрано. У 16 років вона закінчила пансіонат у Чернігові, де Микола Вербицький викладав літературу. Мріяла про консерваторію, сцену, але жінці була одна дорога – під вінець. З’явилася крамольна думка про фіктивний шлюб, як у Софії Ковалевської. Але у Ніжині її урочисто звінчали і офіцер артилерії Хлистов розплів дівчині косу. А далі нудне життя у глухій провінції в Бендерах, її геніальні борщі. Інколи Марія співала, сидячи при роялі, от і того дня вона виводила:
Коло млина, коло броду
Два голуби пили воду…
І чудовий теплий баритон підхопив:
Вони пили, воркотіли,
Та й знялися й полетіли.
Хто він? Високий. Ставний, незвичайної вроди офіцер із Георгієвськом хрестом 22-річний шляхтич Микола Тобілевич (Садовський). Ця пісня чар-зіллям з’єднала їхні серця. З того часу у Бендерах влаштовувалися концерти, всіх чарував спів херсонця та чернігівки. На одній із вечірок, коли всі були добре під чаркою, гості почали вмовляти Хлистова відпустити Марію на сцену. «Добре, якщо це буде український театр», – сказав чоловік і навіть написав розписку. Незабаром усі роз’їхалися, Хлистови потрапили до Свеаборга, звідки Марія їздила в Петербург до консерваторії. У 1882 році прийшло Марії запрошення до української трупи. Чоловік, певно, не відпустив би її, але рідний брат Мані – генерал Євтихій Адасовський знайшов переконливі аргументи. 27 жовтня 1882 р. у Єлизаветград відбувся дебют Заньковецької у п’єсі «Наталка Полтавка», Петром був Тобілевич-Садовський. Маленька, з рясним ластовинням Марія не була красунею, тому Марко Кропивницький спершу взяв її в свою трупу лиш на епізодичну, майже без слів, роль старої баби Зачепихи. А як побачив на сцені в ролі Ярини в «Невольнику» Шевченка, заплакав, зняв свій бірюзовий перстень і мовив: «Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми!» У Яворницького ми знаходимо спогади, як Ілля Рєпін був схвильований грою Заньковецької. Станіславський писав: «Її гра потрясаючої сили. Талант винятковий, національний, істинно народний». Карпенко-Карий вважав: «Про неї слово талант – дуже слабеньке слово – це геній сцени». В Одесі у 1893 р. Петро Чайковський подарував їй букет із написом: «Безсмертній від смертного!»
Де слава, там заздрість і підступ: їй підмішували отруту в білила, підкидали бите скло на сцену, де вона мала впасти. Та Заньковецька була щасливою: улюблена робота, коханий чоловік поряд. Правда, Хлистов десять років тягнув із розлученням, нарешті Марія одержала постанову Синоду, і виявилося, що вона була причиною розлучення, тому зможе вдруге піти під вінець, якщо відбуде сім років у монастирі. Та хіба вона могла втратити стільки років! Яка там сцена, шлюб через сім років! У одному з листів «твій Кока» (Микола Садовський) писав: «Ти моє все! І радість, і щастя, і доля, – все, що є в чоловіка найкращого, найдорожчого!»
У Петербурзі сталося диво: Олександр ІІІ з’явився у приватному театрі, назвав Марію «скарбом трупи, зіркою першої величини». Кілька разів Заньковецька одержувала запрошення грати у трупі імператорського театру. Її порівнювали з італійкою Елеонорою Дузе, француженкою Сарою Бернар, але ж її репертуар був куцим – тільки українські селянки. Бунін щиро плакав на її спектаклях. Фізіолог Павлов плакав, коли бачив гру Заньковецької у «Наймичці», Антон Чехов твердив: «Заньковецька – страшна сила. Це королева, яку Україна не забуде». Та боги заздрять щастю смертних, адже Марія – однолюб, а Микола – податливий на принади «кицюнь», скакав у гречку, мав нешлюбних дітей, але клявся-божився, що Марія – єдина кохана. Нерви, сварки, вони розлучалися навіки; вона йшла з театру. А ще сестра Садовського Марія – красуня, великий талант, вічна конкурентка Заньковецької при бідному репертуарі. Жінки так ворогували, що Садовська-Барілотті кинула трупу брата і невдовзі 35-літньою пішла з життя, лишивши дочку-немовля. У січні 1898-го гастролі в Грузії. Марія геніально зіграла “Наймичку”, “Лимерівну”, “Жидівку-вихрестку”, “Безталанну” і раптом кинула все і подалася в Зіньки. Чому? Одна з кицюнь Коки завагітніла… Марія кидала коханого, але мала буквально наркотичну залежність від нього. Був лютий 1900 року Садовський грав у дуеті з Лінницькою. Заньковецька у білій перуці з партеру кинула йому білу троянду на ознаку примирення й усміхнулася. Він низенько вклонився, взяв квітку і підніс її до вуст. Прийшов мир. А їй так обридли готелі, хотілося мати дім, пекти для чоловіка пироги… Вона орендувала дерев’яний будинок під Києвом, під Броварами — на хуторі Жердова. Пекла божественні булки до кави. Кока бавився з домашніми тваринами, ходив на полювання. У 1904 р. придбала хату в Ніжині. Ілюзію родини створив випадок: 1905 р. на вокзалі в Станіславі її зустрів Садовський шестирічним сином Юрком. Хлопчик одразу став називати її мамою. У 1906 р. Садовський одружився з акторкою Марією Мінченко (Малишко-Федорець). Звісно, молодша за Коку на 30 років Марія ІІ, або просто «малишка» була відповіддю на поведінку Марії Заньковецької, її довгі депресії, запальні скандали після кожної «кицюні». Після цієї останньої краплі він поїхав на Галичину, створив у Львові театр, став директором і режисером. Марія узяла свої п’ять валіз костюмів і здійснила турне селами Полтавщини, Катеринославщини. Та довгої розлуки ні Садовський, ні Заньковецька не витримали. Він повернувся і вони заснували перший український стаціонарний театр у Києві (1907). 1909 -ий приніс трагедію обом: Юрко захворів на запалення легень після купання в холодній воді, невдовзі помер. Звістка прибула, коли Микола був на сцені. Він блискуче закінчив виставу – і погас… У 1909 р. в Катеринославі Данило Сахненко зафільмував їх у «Наталці Полтавці». У 1917 р. Марія створила в Києві народний театр, у червні 1918 гетьман Скоропадський затвердив постанову про призначення Заньковецькій довічної державної пенсії. 1922 -го Україна до 40-річчя діяльності М. К. Заньковецької уряд присвоїв їй першій в Україні звання Народної артистки республіки. 1922-го виникла мандрівна трупа театру ім. Заньковецької. Через дев’ять років трупа оселилася у Запоріжжі і до 1944 року театр носив ім’я Марії Заньковецької, а очолював його її улюблений учень Борис Романицький. У 1926 році зіграла образ матері у кінофільмі «Остап Бандура». За часів УНР Садовський і його театр виконували роль вершників, які зустрічали Петлюру на Софіївському майдані, проводили паради. Після поразки визвольних змагань Садовський емігрував до Праги, але розлука не для них – і він повернувся, прийшов до Марії, яка гіркими докорами поглибила розрив. От і пішов Садовський до чергової «кицюні» – акторки Валентини Чаус, молодшої за нього на 45 років. Часто ж ночами Садовський сидів під дверима на Великій Васильківській, 121 і просив: «Маню, впусти!» Хвора Марія не мала сил простити і не пускала. У 1929 році Садовський знявся у головній ролі у кінофільмі «Вітер з порогів». І коли Богу сподобалося забрати Садовського до себе, по дорозі на Байкове кладовище, на прохання Марусі процесія зробила коло, щоб пронести труну повз її будинок. Марія, старша за Миколу на два роки, тяжко хвора на серцеву недугу і туберкульоз, підійшла до вікна плакала, прощалася і все прощала. 4 жовтня 1934 р. Марії не стало. Вона померла у Ніжині, але її поховали у Києві на Байковому поруч із ним. Нарешті вони з’єдналися навіки.
Залишити відповідь