28 липня 2001 р. у Міннеаполісі (США) упокоївся 84-річний український художник-пейзажист Олекса Булавицький.
Він народився 8 жовтня 1916 року в Умані. Дитинство його пройшло у обіймах диво-природи: парк Софіївка, гаї. Сім’я хлопчика підтримувала бажання Олекси – все замальовувати. Мистецьку освіту Олекса Булавицький опановував у багатьох містах, у багатьох учителів. Почав здобувати у приватній школі професора Ярового в Києві, потім (1935–1938) навчався в Одеській художній школі, Ленінградській академії мистецтв та у Федора Кричевського у Київському художньому інституті (1939–1941) . Напередодні війни студент Київського художнього інституту якийсь час працював макетувальником на Київській кіностудії (тепер імені О. Довженка) і декоратором та дизайнером у драматичних театрах — у тому числі для московського балету «Большой».
Під час війни Олекса Васильович був на фронті, потрапив в оточення, а далі до німецького полону. Він зробив кілька невдалих спроб утечі з концтаборів, проте не опускав рук. Втік із табору для військовополонених, дістався до Києва, який уже зайняли німецькі війська. Зустрів колишню знайому киянку Ніну Орлову, яка працювала в Софіївському соборі, одружилися. Це була жінка його життя, мати його двох синів. 
З Києва почався довгий шлях втечі від «радянського раю» на Захід. Львів, де в 1943 році відбулася персональна виставка його картин, далі в Братиславі, столиці Словаччини, на короткий час влаштувався в театрально-декораційну майстерню. Рука Москви простягалася, тому залишив Братиславу і потрапив до американської зони. У таборах DP (displace persons, тобто переміщених осіб. – прим, ред.), у Карлсфельді і Берхтесгадені повернувся до станкового і декоративного малярства. Темою його творів були портрети, краєвиди, натюрморти квіти. 
Поряд із краєвидами Олекса Булавицький фіксував і бурхливий історичний час, у якому йому довелося жити. Так, для картини «Бандурист» в одному з таборів на території Німеччини у 1946 році йому позував генерал армії УНР Палій Неїло. Навіть у таборових умовах художник заявив про свій талант і почав виставляти свої твори у Амстердамі, Ельвагені, Мюнхені, Парижі, Регенсбурзі. Спочатку у збірних виставках українських художників, а згодом індивідуально. 
З 1950 р. родина переїхала в США, де упродовж дев’яти років Булавицький мусив бути заробітчанином: працював для архітектурних фірм креслярем та дизайнером. На власну творчість залишалися хвилини: написати твір, продати і на виручені гроші придбати фарби, полотно. За словами дружини митця Ніни Булавицької, Олексі Булавицькому імміграція завадила повністю розкрити свій мистецький талант, адже треба було вкорінитися в чужий ґрунт і якось заробляти на життя, на те, щоб придбати фарби й полотна для нових творів.
Нарешті запальний, темпераментний і вимогливий Олекса відкрив власну мистецьку студію та приватну мистецьку школу для дітей і дорослих. Булавицький викладав малюнок і малярство у своїй приватній майстерні та в Minnetonka Center of Art and Education. Мав художник виставки у Канаді (Торонто, Вінніпег, Монреаль), та у США (Міннеаполіс, Сейнт-Пол, Детройт, Нью-Йорк, Філадельфія, Чикаго), при цьому Олекса Булавицький завжди підкреслював свою приналежність до української нації. Тепер-то Олекса Булавицький міг вільно зітхнути, зайнятися дослідженням перших переселенців Америки. На південь від міста Вінніпега, у кількох милях від кордону зі штатом Міннесота, у місцевості під назвою Сірко був осідок буковинських переселенців, які прибули до Канади наприкінці XIX ст. «Коли ж я побачив поселення Сірко, я не міг стримати своїх почуттів: тут, у центрі американського континенту, в мої очі просто дивилася Україна. Своїми хатами і стодолами, ворітьми і тинами, своїми церквами і дзвіницями», – писав художник. 
Протягом кількох років повертався Олекса Булавицький до цих околиць, знаходив старі будівлі та малював. Після виставки етнографічних картин, присвячених українським піонерам у Канаді, в Торонто, всі змальовані вцілілі об’єкти були взяті під охорону державою. Так Канада отримала чи не найбільші у світі українські етнографічні музеї.
Щасливою звісткою для Олекси Булавицького було проголошення незалежності України. У 1992 р. він відвідав рідні місця, прогулявся улюбленим Андріївським узвозом, поглянув на Дніпро. У 1994 році сім’я Булавицьких через посольство України у Вашингтоні подарувала для української держави 40 картин. В останні роки свого життя, художник занедужав (дуже турбувало серце), не було сил розтирати фарби, що призвело до депресії. Рятувала старовинна бандура, яку митець власноруч розписав і грав на ній до кінця життя.
Олекси Булавицького не стало 28 липня 2001 року. Його колекція була подарована Україні, бандура повернулася на землю кобзарів.
