Баба або пелікан вважається символом жертовності, як птах, який розбиває собі груди, аби нагодувати пташенят власною кров’ю у випадку відсутності їжі. Саме пелікан зображений на гербі Глухівського полку.
Пеліканом студенти називали свого вчителя – Дани́ла Щербакі́вського, бо як пелікан власною кров’ю воскресив пташенят, так Д.Щербаківський власної сім’ї не мав, офірував життя задля збереження улюбленого дітища — музею.
17 грудня 1877 р. на Житомирщині народився Дани́ло Щербакі́вський, український археолог, музейний діяч. Батько його — о. Михайло Щербаківський — був священиком місцевої церкви, приятелював із Володимиром Антоновичем і Тадеєм Рильським. Данилкова мати рано померла, тому хлопчика виховувала бабуня.
Після закінчення Третьої Київської гімназії Данило Щербаківський вступив на історично–філологічний факультет Київського університету, був улюбленим учнем батькового друга, історика Володимира Антоновича. Вивчав досвід музейної справи у Берліні, Венеції, Вероні, Відні, Дрездені, Кракові, Львові, Москві, Мюнхені, Празі.
Довелося Щербаківському чотири роки учителювати в гімназіях Умані, він матеріально підтримував учнів, допомагав тим, хто хотів вчитися в університеті. Позичене ж ніколи не приймав назад, пропонуючи віддати ці гроші іншим нужденним учням. Потім була мобілізація до війська під час Російсько-японської та Першої світової воєн. Під час Першої світової війни відбував військову службу на Галичині та Буковині, методично робив знімки історичних архітектурних споруд, збирав ікони й пересилав цей матеріал до Київського музею. Як командир гарматної батареї, забороняв обстрілювати стародавні церкви й дзвіниці Західної України.
Він збагатив зібрання Київського історичного музею на 30 000 експонатів.
Співтворець Української Державної Академії Мистецтв (1917), її вчений секретар і професор.
1919–1920 рр. у період голоду, коли київські науковці та викладачі майже не отримували платні, Щербаківський розвантажував і пиляв на пристані дрова, його єдиним харчем була юшка з лободи, зібраної у парках навколо музею, на дніпровських схилах.
Під час революційних подій 1917–1920 рр. рятував мистецькі твори з панських будинків, приречених на знищення, у 1921 р. він протистояв вивезенню з України срібних і золотих церковних речей. У 1923 р. їздив до Москви рятувати націоналізовані з українських церков золоті речі; йому вдалося повернути в Україну 5 тисяч награбованих речей, зокрема, золотий хрест, подарований Богданом Хмельницьким Києво-Печерській лаврі.
У 1923 р. директором музею було призначено Андрія Вінницького, колишнього співробітника ЧК, особу з неповною середньою освітою. Від некомпетентних дій директора та його «молодої команди» Д.Щербаківському доводилося боронити заклад; зокрема від намірів передати значну частину колекції до інших музеїв.
Увечері 6 червня 1927 р. Д. Щербаківський кинувся з мосту під Києвом у води Дніпра. Перед цим написав останнього листа: «…Я втомився. Залишити музей, якому я віддав найкращі роки свого життя, не маю сили. Боротися з кваліфікованою підлістю Онищука і Винницького не вмію, терпіти постійні провокаційні візити Винницького далі не можу…».
Тіло шукали три дні, упродовж цього часу Онищук та Винницький стверджували, що Щербаківський втік за кордон. Оскільки прощального листа Щербаківський розіслав не лише друзям, а й в офіційні установи, у Києві розгорнулася громадська кампанія, що вимагала розслідування цієї справи. «Розпочате урядом слідство легко встановило, що покійний був цілком здоровою людиною і не мав ніяких інших причин для самогубства, окрім стану справ в Історичнім музеї. Але після цього слідство далі не пішло», — згадував родич Щербаківського, Вадим Павловський.
Похорон Д. Щербаківського на території Києво-Печерської лаври перетворився на мітинг протесту, під час якого виголошувалися промови, потрактовані в ГПУ як «антирадянські». Серед сотень вінків був один із написом «Дорогому вчителеві від його пеліканенят».
Згодом чимало учасників похорону Д. Щербаківського були репресовані. Через кілька років на процесі Спілки визволення України Д. Щербаківського оголосили керівником антирадянської організації музейних працівників. У 1934-му його могилу зрівняли із землею. І у наш час родич Щербаківського — Василь Кричевський–Лінде висловлює побоювання, що за московського адміністрування Лаври могила може знову зникнути.
