Ще переорем негаразди долі.
Розквітнуть ниви колосом добра.
І Україна буде, Чорноволе!!!
Яку так тяжко першим ти орав.
Галина Хмільовська
24 грудня 1937 року у с. Єрки Звенигородського району Черкаської області в сім`ї вчителів прийшов у світ В`ячеслав Чорновіл. Батько – козацького роду, мати – з династії Терещенків. Славко почав читати у чотири роки. Учитися пішов одразу в другий клас. Живучи поряд із Шевченковим селом, Славко захопився Кобзарем, вивчив усе напам`ять. І пізніше я чула прекрасне декламування Чорноволом поезії Тараса «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні…», поеми Сосюри «Мазепа», «Третя рота». З золотою медаллю 1955 року закінчив Вільхівську школу.
Далі був Київ. Спочатку філфак університету, згодом – журналістики. Був комсоргом, друкувався в пресі. 
«Хто мене вчив? Справжня журналістика – це все-таки від Бога. Я закінчив факультет журналістики, але така нас інтелектуальна вбогість вчила. Правда, були Матвій Шестопал, був Павло Федченко, які щось нам давали.»
На третьому курсі за свої політичні погляди мусив поїхати в м. Жданів на будівництво домни. Через рік продовжив навчання. У 1960-му захистив дипломну роботу «Публіцистика Бориса Грінченка», отримав червоний диплом, поступив до аспірантури Київського університету й одружився з Іриною Брунець. Працював на ТБ Львова. У 1962 р. народився син Андрій. Творчість, робота на ТБ підготовка кандидатської забирали багато часу. Молода дружина ревнувала, віддалялася. Зрештою вони розлучилися, та навколо було стільки закоханих жінок. У 1963 р. одружився з Оленою Антонів (нащадок Кочубеїв, лікар, дисидент). 
Наступного року знайшовся Тарас. Коли малому було три тижні, мама забрала сина з Києва і переїхала до Вишгорода, де Чорновіл працював на будівництві Київської ГЕС. У 1963-64рр. склав кандидатський мінімум, готувався до захисту дисертації : «Борис Грінченко як журналіст, публіцист і громадський діяч». Пишучи розвідку, одним із перших згадав заборонених наших класиків. У 1964 році влаштувався в газету «Молода гвардія».
8 серпня 1965 року у карпатському селі Шешорах відбувся перший мітинг В`ячеслава Чорновола. Справа в тім, що мешканці села замовили пам`ятник Шевченку у самого Івана Гончара. Майстер погодився на замовлення, але грошей за роботу не взяв (тільки за матеріал сплатили селяни). Коли ж постала висока могила, скликали людей на мітинг. Академік Білодід сигналізував, що гуцулами готується крамола. Отоді усі підходи до села перекрили. Через блокаду В`ячеслав Максимович потрапив у машині першого секретаря Коломийського райкому партії. Виступ Чорновола буквально заворожив усіх присутніх і паралізував стражів порядку. Коли охорона оговталася, гуцули не розбіглися, вони утворили живу стіну і не пропустили карателів. Живий коридор провів запального промовця у безпечне місце.
21-22 серпня 1965 року стався перший покос інтелігенції. Шквал арештів окошився на Івана Світличного, Михайла Осадчого, Опанаса Заливаху. 4 вересня 1965 року у київському кінотеатрі «Україна» відбулася прем`єра кінофільму Параджанова «Тіні забутих предків». До аудиторії звернувся Іван Дзюба з повідомленням про таємні арешти молодої інтелігенції, оголосив прізвища заґратованих. Присутні офіційні особи розгубилися, але виступ підтримав Чорновіл, кинувши до залу: «Хто проти тиранії – встаньте!». Частина присутніх піднялася з місць.. Після демонстрації фільму заклик до протесту підтримав Василь Стус.
Реакція влади була миттєвою:
* Івана Дзюбу звільнили з роботи у видавництві «Молодь»;
* В`ячеславу Чорноволу за «політичне хуліганство» оголосили сувору комсомольську догану і запропонували подати заяву про звільнення з роботи в газеті «Молода гвардія», тоді ж він «вилетів» із аспірантури пед. інституту;
* Василя Стуса відрахували з аспірантури Академії Наук.
В`ячеслав Максимович влаштувався в газету «Друг читача» літературним працівником, він говорив: «Це був той самий приступ принциповості – якщо не я, то хто ж? Так мене дуже давно штовхнули у політику». У Львові тоді почалася серія закритих судів. У лютому 1966 р. Чорновіл був викликаний свідком на суд проти братів Горинів, Опанаса Заливахи. В`ячеслав Чорновіл заявив, що закон УРСР не передбачає закритих судів, тому участі у протизаконній справі брати не буде. Після цього вручив квіти підсудним. Суд прийняв рішення випровадити Чорновола із зали засідань і виніс окрему ухвалу про притягнення його до відповідальності як хулігана. Так Чорновіл одержав свої перші три місяці ув`язнення. Тоді він позбувся роботи журналіста, влаштувався у Львівському відділі охорони природи.
1967 року в Парижі вийшла друком книга «Лихо з розуму або портрети 20 злочинців».
Це була біла книга сторозтерзаної України. Вільний світ був вражений долями молодих українських інтелігентів, які відстоюють свою національну гідність. Книга отримала премію міжнародного Пен-клубу (голландська секція). У листопаді 1967 р. Львівський суд розцінив роботу автора інакше: за ст. 87-1 (наклепницька діяльність на радянський суспільний лад) гонорар – 3 роки концтабору. На початку 1968 року у лікарні львівської тюрми Чорновіл був оперований і переведений до Вінницької області. В лютому 1969 р. звільнений за амністією, перебивався випадковими заробітками – працював спостерігачем на метеорологічній станції в Закарпатті, землекопом археологічної експедиції на розкопках античної Тіри в Одеській області, вантажником на залізничній товарній станції у Львові.
З 1970 року Чорновіл видавав підпільний часопис «Український вісник». 
1970-1972 рр. вийшло 6 випусків журналу, де була інформація про порушення свободи слова, прав особи й нації, про судові репресії в Україні, справжнє становище політичних в`язнів у таборах. І на сьогодні п`ятий випуск вісника зберігається десь в КДБ, бо він за кордон не попав, а у нас десь пропав. У ніч з 12 на 13 січні 1972 р. – арешт, але Чорновіл не бажав ні каятися, ні перевиховуватися. Його засудили вдруге за ст.62-1 на шість років ув’язнення в колонії суворого режиму і три роки заслання. Покарання відбував у Мордовії та Якутії. 
Але й у Мордовських таборах зеківський генерал не складав зброї, вів боротьбу за статус політичного в`язня (його підтримав один Василь Романюк, митрополит Володимир). Це означало відкритий конфлікт із таборовим начальством і шквал покарань впав на бунтівника. На основі документів, спогадів В`ячеслав Максимович написав у таборі книгу «Тільки один рік», зумів пронести цей твір на волю, передати за кордон, але подальша доля книги (хорошої на думку автора) невідома
1978 р. одружився з Атеною Пашко (Волицькою).
1980-го Олімпійського була дана вказівка нейтралізувати найбільш небезпечних для влади націоналістів за ганебними статтями. Була проведена диверсія проти дітей політв`язнів. Я розмовляла з В`ячеславом Максимовичем про випадок із його останнім ув`язненням. Чорновіл у цей час знаходився в Якутії. Оскільки освічених людей краю бракувало, то пан В`ячеслав виконував обов`язки економіста при райкомі. Вони приїхали до маленького дерев`яного готелю у Мирному. У ресторані до них підійшла жінка, назвалася Тетяною, сказала, що скучила за Україною й рада бачити земляка. Увечері вона зайшла до номера Чорновола із пляшкою вина. Поки В`ячеслав Максимович ходив за склянками, жінка розірвала на собі одяг і почала ґвалт. На її зойки миттєво унадилося двоє міліціонерів. З`ясувалося, що Тетяна – дочка військового аташе однієї з африканських країн полковника Вадима Блохіна, вона прибула із Ашхабада до Мирного начебто в пошуках праці, а «нехороший» Чорновіл хотів її зґвалтувати. Так 26 травня 1980 року за ст.15-117-1 КК РРФСР Чорновіл одержав ще 5 років таборів.
Після звільнення з 1985 р. працював у Львові кочегаром. 2 лютого 1986 р. у м. Львів у автомобільній катастрофі загинула 48-річна Оле́на Анто́нів, друга дружина В’ячеслава, мати Тараса Чорновола.
Сьомий номер свого «Українського вісника» Чорновіл почав відкритим листом до Михайла Горбачова. Незабаром навколо часопису згуртувалися люди, які утворили Українську Гельсінкську спілку. В`ячеслав Максимович мріяв про таку передпартію, був ініціатором створення УГС. Щоб збудити громадську думку, почали випуск газет. Чорновіл їздив до Вільнюса, Риги, де друкували часописи й переправляли через Білорусь.
29 листопада 1989 року із берегів розстріляних світів у долоні рідної землі поверталися побратими В`ячеслава Максимовича Василь Стус, Юрій Литвин, Олекса Тихий. Перепохованням займався Чорновіл. І молилися українці:
22 січня наступного року В`ячеславу Максимовичу удалося зібрати більше двох мільйонів українців у живий ланцюг. Із свічками й забороненими тоді прапорами стояли ми від Ніжина – до Крут – Києва – Львова – Івано-Франківська. Того ж року було 500-річчя козацтва. Пам`ятаю, як українці планети босоніж ступали на землю Хортиці, як лунали над Дніпром пристрасні слова Чорновола, якими лелітками грали його сіро-блакитні очі!
1990 року кочегар Чорновіл став першим головою Львівської обласної ради і увійшов у історію як перший антикомуніст, який очолив радянську владу в цілій області за часів комуністичного правління СРСР. Ще існували органи обкому партії «Вільна Україна», «Львівська правда», а Чорновіл придумав назву нової газети «За вільну Україну». Його газета пішла по всій Україні, бо мала наклад у півмільйона примірників. Уся Україна знала худорлявого непосиду, його м`які, лагідні вуса, очі… Його надтріснутий голос ловили з радіо в усіх куточках України. Українці стежили за дискусіями між Чорноволом і Кравчуком про тризуб, прапор, майбутній устрій України.
Потім у Запоріжжі була «Червона рута», виступ В`ячеслава Чорновола на стадіоні. А далі – президентський марафон. Скільки разів ми мали змогу зустрічатися й запросто спілкуватися з унікальним українцем!
1995 довелося Чорноволові відвойовувати місце вічного спочинку біля Святої Софії для свого таборового побратима митрополита Володимира. Незабаром він видав страшний документ – книгу «Чорний вівторок».
1996 – одержав Шевченківську премію за книгу «Лихо з розуму».
Нарешті було видано «Час/ Time» – кращу аналітичну газету України.
