1 червня 1804 р. народився Глинка Михайло Іванович. Серед пращурів композитора Миха́йло Льво́вич Гли́нський (1467 — 1534) — український магнат Герб Глинських, воєначальник і державний діяч Великого князівства Литовського і Великого князівства Московського, князь з роду Глинських. Прадід Михайла Івановича був польським шляхтичем з роду Глинків гербу Тржаска (пол. Trzaska) — Вікторин Владислав Глинка (пол. Wiktoryn Wladyslaw Glinka). Після втрати Польщею Смоленська в 1654 році В. В. Глинка прийняв російське підданство та перейшов у православ’я. Царська влада зберегла за ним володіння на Смоленщині та шляхетські привілеї, в тому числі герб.
У М. Глинки були унікальні здібності до мов. Він вільно володів французькою, іспанською, італійською, німецькою, перською, добре знав англійську, білоруську, латину, польську, українську мови.
Михайло Глинка мав характер мандрівника; він неодноразово бував у Григорівці, Ічні, Києві (там і сьогодні зберігається єдиний в Україні дореволюційний пам’ятник композиторові), Монастирищах, Ніжині, Чернігові. Приїздив до тарасової Керелівки, бо управителем маєтків Василя Енгельгардта був рідний дядько композитора – Іван Глинка. Часто його шляхи перетиналися з відомими українцями.
У Києві Глинка почув спів Семена Гулака-Артемовського і забрав талановитого хлопчину з собою в Петербург, став його учителем.
У Качанівці у маєтку Григорія Тарновського Михайло Глинка провів у 1838 році свої найплідніші два з половиною місяці і створив по суті все те, що зробило його прізвище невмирущим і до сьогодні: У Качанівці композитор написав оперу «Руслан і Людмила» і тут вона прозвучала вперше у виконанні трупи домашнього театру. М. Глинка присвятив власнику садиби «Гімн господарю».
Улюблене місце М. Глинки – альтанка у Качанівці, названа його іменем. Там у неймовірно гарному парку у бесідці, розташованій так, що вінчала вхід до величезних винних підвалів, композитор Михайло Глинка познайомився з відставним майором Віктором Забілою та художником Василем Штернбергом. Василь малював Забілу, Глинка працював над пушкінською поемою «Руслан і Людмила», а 15-літня Марія Задорожна спокушала композитора.
Коли ж Віктор почав читати власні поезії, Михайло відклав роботу. Чи краса пейзажу, чи зваба Марії, а чи душевність поезій надихнули Глинку – і він написав два романси на слова Віктора Забіли «Гуде вітер вельми в полі» та «Не щебечи, соловейку». Скоро весь Петербург заспівав ці романси розбитого серця.
https://www.youtube.com/watch?v=r77zYe8bRZU
Вася Штернберг намалював тоді портрет Віктора, привіз Шевченкові рукопис збірки В. Забіли. Тарас Григорович познайомився з поезіями та надіслав Забілі примірник поеми «Гайдамаки» з написом: «На заочне знайомство». Згодом Тарас Шевченко та Віктор Забіла стали друзями, мочемордами.
А Панько Куліш задзьобав Забілу статтями про Вікторові пісні: «сочиненные плохим малороссийским стихотворцем Забеллою, понимающим как-то уродливо свой народ и его поэзию, вдобавок положенные на голос москвичом Глинкою» (Русский вестник, 1857). Чому?
Кажуть, у Забіли була слава «короля настоянок» від усіх хвороб. На прохання Панькової дружини він такої настоянки дав, що з ходока Куліш на дармовиса перетворився. Пані Олександра злякалася, що чоловік втратить глузд, і випросила у Віктора помічної настоянки: потенція повернулася, але злопам’ятний Панько не простив. Віктор Забіла відповів у стилі листа запорожців турецькому султану:
Крути-верти свій розум, скільки хватить праці,
не викрутиш, більше того, що у мене в с…ці…
І уявіть дивний момент! Восени 1839 р. Глинка почав судовий процес з дружиною М. Івановою, яка мала необачність таємно обвінчатися з корнетом Миколою Васильчиковим (1816—1847), небожем відомого сановника.
Михайло Іванович у цей час насолоджувався полум’яними поетичними почуттями до Катеньки Керн. 
Так, дочки тієї самої Анни Марії Керн, яка є «Геній чистої краси», якій закоханий Олександр Пушкін присвятив вірш «Я помню чудное мгновенье…». Відома нам українка з містечка Лубни з сім’ї козацьких нащадків Анна Петрівна Полторацька.
Катерина Керн стала музою композитора, джерелом натхнення для Глинки. Обоє вірили, що суд скоро завершиться і вони зможуть обвінчатися. 1839 року закоханий присвятив їй романс «Если встречусь с тобой» на слова Кольцова. Для неї композитор написав «Вальс-фантазію». https://www.youtube.com/watch?v=HTzaes6E7A4
Навесні наступного року обидві пані (і мати, і дочка були тоді вагітні) одночасно отримали подарунок від композитора М. Глинки – романс на слова О. Пушкіна «Я помню чудное мгновенье». https://www.youtube.com/watch?v=9wrOXouGoIs
У 1841 р. К. Керн була при надії, і мати надовго забрала дочку в Лубни на Україну «для переміни клімату».
У Парижі М. Глинка прожив більше двох років, там він почав роботу над симфонією «Тарас Бульба», але не закінчив її. Глинка (за спогадами сестри), знав, що їде умирати від недуги, тому, від`їжджаючи з Росії, плюнув собі під ноги і промовив: «Щоб мені більш ніколи не повернутися на цю землю»… 15 лютого 1857 р. у Берліні на 52-му році життя помер композитор Михайло Глинка.
Всю творчу спадщину Михайла Глинки викупив Василь Васильович Енгельгардт-молодший, видав друком, рукописи подарував музею. Чому? Бо вони родичі по матері Василя Енгельгардта.
Залишити відповідь