Еталонний одесит Михайло Водяний виявляється зовсім не одесит, а харків’янин; і навіть не зовсім Водяний (це псевдо), а Вассерман (перекладається як «водяна людина»). Він народився 23 грудня 1924 р. Батько, Григорій Михайлович – начальник із постачання, мама, Ганна Львівна, домогосподарка, мала добрий слух та брала участь у самодіяльних виставах. Хлопчик з трьох років днював й ночував в церкві, слухав хор. Старший син Григорія та Ганни отримав ім’я – Роберт, середній – ім’я діда – Михайло. Мовний апарат Мишка генетично сформувався під семітські мови, тому при вивченні російської були дефекти мови, але Вассерман їх долав. Учнем школи Мишко захопився самодіяльним театром у Кисловодську. З цього приводу батько зауважував: «У роді не без вирода. Старший син нормальний, два інститути закінчив, а у молодшого в голові одні драмгуртки та перевдягання». У 1941-му закінчив школу й вступив одразу на другий курс акторського факультету, навчався до 1943 року в Ленінградському театральному інституті. Війна, загибель старшого брата, неприємності у виші призвели до того, що після третього курсу Миша повернувся до рідних.
І тут доля звела Мишу з Леонідом Утьосовим. Відомий актор побачив Вассермана на концерті й порадив: «Шукайте себе в опереті, у вас талант!» У 1943 році у П’ятигорському театрі музичної комедії Миша Водяний дебютував на професійній сцені. У ті часи в масовці був задіяний школяр Генріх Боровик, майбутній журналіст-міжнародник, вони потоваришували. Актор П’ятигорського (1943-1945), потім Львівського (1945-1953) театрів музичної комедії. У опереті І. Дунаєвського «Вільний вітер» на львівській сцені вперше зустрілися Маргарита Дьоміна та Михайло Водяний (Пепітта і Міккі). Мара не звернула уваги на Мишу (актор другого плану, «фрачний простак»!). Він був на два роки молодшим, тому Мара зверталася «Михайло Григоровичу!». Згодом подружилися, 1953-го одружилися та прожили разом 35 років. У 1953 р. театр переїхав до Одеси й став Одеським театром музичної комедії. Молоді поселилися у будинку китобійної флотилії, на вул. Дерибасівській, 14/17 (ріг вул. Дерибасівської, 14 та Катеринівської, 17). 
З того часу неодмінними місцями прогулянок Водяного став Приморський бульвар та Дерибасівська.
У маленькому, зручному театрі оперети на Грецькій площі дуже швидко ставало душно, тому під час вистави двері на вулицю були відкриті. Звісно, це знали всі юні одесити і щодня дивилися театр, знали улюблені вистави напам’ять. Одесити одразу ж сприйняли Водяного і увінчали його ореолом загадковості. Особливу славу йому принесла вистава «На світанку» Оскара Сандлера, роль Мишка Япончика (Михайло Винницький), некоронованого короля Одеси. Япончика (названого так за вузькі очі) добре знав «хрещений батько» Водяного – Леонід Утьосов. Він своїми спогадами допоміг створити образ «короля Одеси». Згадував Утьосов, що Мишка Япончик був його шанувальником: відвідував концерти, слухав, куплети Леоніда Осиповича. Детально розповідав, як ходив до штабу Мишка (кав’ярня «Фанконі» (на розі Катерининської та Ланжеронівської), коли у куплетиста Лева Зингерталя вкрали сценічний фрак і актор не міг вийти на сцену. Япончик враз змінився: прошипів «орлам»: «Що ви наробили? Позбавили людину шматка хліба. Щоб через півгодини у нього був фрак!» Коли Утьосов повернувся в театр, шокований Лев оглядав 18 фраків, принесених «хлопчиками» Япончика.
Під час громадянської війни в Одесі голодувало багато акторів. Віра Холодна, Рунич, Утьосов вирішили провести гала-виставу, а збір віддати голодуючим акторам. Влада тоді часто мінялася, але штаб Япончика контролював місто і люди боялися бандитів, увечері не ходили містом. Звісно, квитки не продавалися. Утьосов пішов на переговори до Мишка і попросив цього вечора не чіпати глядачів. Той погодився. На ранок місто уквітчали афіші: «Вільний хід містом після вистави і до 6 ранку. Гарантує Мишка Япончик». Вперше за багато місяців театр мав аншлаг.
Рідний брат короля бандитів чистильник взуття Юдій приходив до головного режисера театру Матвія Ошеровського консультуватися про подання образу брата (бандита чи гопника), бо це «дві великі різниці».
У ролі Япончика Михайло Григорович із такими знайомими котячими повадками… виходив на сцену 500 разів! Леонід Утьосов написав у щоденнику: «Єдиний випадок, коли думки всіх одеситів співпадають, це виконання Водяним ролі Мишка Япончика. Я бачив справжнього, живого Япончика, і вважаю, що Водяний більше схожий на Япончика, ніж він сам».
24 квітня 1967 року у московському кінотеатрі «Росія» відбулася прем’єра комедії «Весілля в Малинівці». «Ідейно шкідлива» «примітивна оперета» глядачі якої сміялися до сліз, а коли йшли фінальні титри, зал вибухнув оплесками. Проте абсолютним лідером за числом глядацьких симпатій став виконавець ролі Попандопуло Михайло Водяний. Репліки бандита в тільнику і червоних галіфе миттєво стали афоризмами для кількох поколінь: «Прибери ножик! Зробиш дірку, потім не запломбуєш!», «Натискуй на клавіші, продай талант!», «ето тібє, ето знову тібє», «і шо я в тібя такой влюбльоний?». 
Одного разу, коли Водяний запізнювався на гастрольний спектакль, пілоти посадили рейсовий літак на військовому аеродромі замість летовища обласного центру; ніхто з пасажирів не обурився, бо вони летіли із самим Попандопуло!
За сорок років роботи Водяний виконав сто п’ятдесят ролей! Були ролі, які до Водяного ніхто не виконував. Так, Ісаак Дунаєвський перше виконання оперети «Біла акація» віддав одеситам. Готуючи роль Яшки-Буксира, Водяний довго не міг знайти яскраве модне вбрання для фрайєра. Костюмери оббігали всі комісійні, шукаючи одяг. Якось на Дерибасівській Водяний помітив стилягу в сорочці з пальмами, пірамідами і з безглуздою краваткою. «Де можна дістати такий костюм?» – звернувся він до стиляги. – «Та це ж ви, Мішо! Тож я вам його дарую!». Парубок зняв із себе краватку, сорочку і віддав їх артистові. Водяний поліз в кишеню за портмоне, але ображений парубок сказав: «Я віддав це із вдячності за надану мені увагу».
Може, це і був зоряний час? Вони вдвох із Марою у затишній квартирі, на збудованій його руками дачі. Нерідко приїздив Утьосов, друг був старшим на 29 років, але вони цього не помічали. Сиділи на дачі, теревенили. Спостерігали, як сусідський півень гасав за молоденькою курочкою, як він насолоджувався сексом, як хазяйка кинула корм – і півень усе кинув, помчав дзьобати зерно. Навіть курка відкрила рота з того дива. А Утьосов проронив тост: «Не дай Боже так зголодніти!»
У 1979—1983 рр. актор був художнім керівником-директором, зміг добитися для театру нового приміщення по вулиці Пантелеймонівській). Не зважаючи на керівну посаду Водяний продовжував кожного вечора виходити на сцену. Місцева влада заставляла Михайла Григоровича підписати акт прийому, хоч новобудова мала безліч недоробленого. Цей «пресинг» довів Водяного до інфаркту.
1982 р. у Москві востаннє Михайло Григорович бачив Утьосова, його сумну посмішку. Після кончини друга Водяний домігся, щоб одну з вулиць Одеси назвали іменем Утьосова.
Потім хтось зазіхнув на головне крісло в театрі – і група товаришів послала куди треба донос на Михайла Григоровича. Михайлу інкримінували відвідини кубла, педофілію. Йшлося ж про розкішну квартиру директора престижного магазину, а також його власний бар. Допити, показання «свідків». Водяний переживав, нервував, мікроінфаркти, другий інфаркт.
Несподівано прямо в суді справа почала розвалюватися, «очевидців» та «постраждалих» розвінчували у брехні. Одна із свідків прямо в залі суду зізналася в брехні. Справу закрили згодом, допити припинилися, але здоров’я було підірване, пережив три інфаркти, товариші від нього відвернулися.
Водяного цькували в одеській пресі, на сторінках «Літературної газети». Чорні круки історії клепали анонімки, в яких звинувачували Водяного у підготовці сіоністської змови». Добродії вправлялися у анонімних дзвінках. Коли слухавку брала дружина, питали: «Скажіть, коли відбудеться похорон? А він повісився чи застрелився? Вінки куди привозити?»
11 вересня 1987 р в Одесі 62-річного Мішу (так його називає Одеса) третій інфаркт вирвав із життя.
Мара мужньо трималася, грала в театрі до останнього дня. У важкі часи безгрошів’я нічого з речей не продавала (все нагадувало чоловіка), не віддала дачу в чужі руки. 13 лютого 1999 року на сцені її прихопило серце, але не відмінила його спектакль. Наступного дня театр відзначав її 77-річчя. 15-го лютого її телефон мовчав. Зняли двері. Мара сиділа в фотелі перед портретом Михайла, ніби збиралася до нього. Навіки… 
