7 грудня 1892 р. народилася Олена Степанів, перша в світі жінка, офіційно зарахована на військову службу офіцером, хорунжий УСС, чотар УГА, український історик, географ, мати історика Ярослава Дашкевича.
За прикладом старшого брата Ананія Олена Степанів стала членом відомого українського товариства «Сокіл», очолила згодом першу жіночу чету «Сокілок» у Львові. Коли на Галичині почали виникати перші пластові організації, дівчина одразу вступила до однієї з них. Після закінчення семінарії вона заробляла на життя та навчання репетиторством. У 1912 році вступила до Львівського університету, вивчала географію й історію.
У 1914 році дівчина остаточно вирішила, що її місце в стрілецьких лавах (і хоча жінок туди не приймали, для неї особисто зробили виняток!). Олена склала свою першу присягу. Тоді й розпочалися перші та справжні уроки її життя: лекції з військової історії, навчання медичної допомоги, військових вправ. Згодом зі стрільцями на фронт виїхав жіночий стрілецький відділ медсестер, де за старшою була підхорунжа Олена Степанів, пізніше чотар Української галицької армії, майбутня дружина Романа Дашкевича. Степанівна в одному з ранніх своїх спогадів писала: «Я була як камінь, на наказ батька, на сльози матері, бо йшла сповняти свій обов’язок». Січовик Остап Луцький згадував: «Чи можете уявити собі, що це значить день у день іти навантаженому піхотинцеві 30-40 кілометрів, ніч у ніч копати шанці, наступати і відступати, мерзнути на полі, голодувати, нести на собі відповідальність за кожний крок, за кожну постанову і за життя та смерть доручених тобі людей, попасти в полон і не збожеволіти ? Коли ви хоч трохи свідомі цеї долі, зважте, як тяжко приходилось побороти це все молодій дівчині.» Перші бої Олени Степанів були під Комарником, на Маківці, під Болеховим. За виявлену мужність під Комарником її нагороджено медаллю «За хоробрість», за відвагу на Маківці надано звання хорунжого. Битва під Болеховим перетворилася на справжнє пекло. Дівчина потрапила у полон, одна серед моря чоловіків. Москалі стерегли Степанівну, більше, як офіцерів мужчин, бо мужчини ішли на війну з обов’язку, з примусу, а дівчина, яка пішла добровільно проти Росії, мусить бути справжнім її ворогом. Заради Олени пішов у полон Роман, але їх було відправлено у різні табори для військовополонених: Романа – в Забайкалля, Олену – в Ташкент. Олену Степанів везли тим етапом, який долав наш Т. Шевченко. Вона пізнала на собі поетову Хресну дорогу, побачила холодні мури Орської фортеці. У Ташкенті вона тяжко захворіла: виникла легенева кровотеча. Тільки стараннями німецької сестри милосердя графині Горн і полковника Пішелі Олену Степанів вдалося вирвати з полону. Під час обміну полоненими в квітні 1917 року Олена Степанів виїхала з Середньої Азії через Петроград, Фінляндію, Швецію та Німеччину до свого стрілецького коша, що стояв тоді біля Стрия. Дівчиною потрапила в полон і такою незайманою через два роки повернулася; жодна волосина не впала з її голови, тільки рано вкралася сивина у густе волосся.
У 1919 році з дипломатичною делегацією Олена через Румунію й Угорщину прибула до Відня. Там вона продовжила своє навчання в університеті, отримала ступінь доктора філософії. Там же вийшла заміж за полковника УГА Романа Дашкевича. Повернувшись до Львова у 1922 році, Олена Степанів працювала в гімназії сестер-василіанок, її дуже любили студентки за справедливість та вимогливість, але поляки заборонили їй займатися викладанням. У 1926 році вона народила сина Ярослава.
З 1939-го працювала в установах АН УРСР, була доцентом Львівського університету. Коли друзі почали емігрувати, вона відмовилася покидати рідну землю, хоч чоловік у цей час був в Австрії. Після закінчення Другої світової війни працювала старшим науковим співробітником і завідувачем сектору економіки Львівського відділу Інституту економіки АН УРСР, науковим співробітником Природничого музею АН УРСР (1948–1949 рр.).
«Визволителі» сина кинули на «перевиховання»; забрали все — родинні пам’ятки, документи; квартиру, на прекрасному роялі Дашкевичів чекісти награвали «Мурку», меблі вивезли, столове срібло розікрали. 20 грудня 1949 року її заарештували. Цензурний орган при виконкомі обласної ради задокументував висновок, що вилучена в Олени Степанів література «является антисоветской, профашистской, националистической», тому книгам влаштували аутодафе.
Немолоду хвору жінку-науковця очікувала тюрма на Лонцького, щоденні допити й тортури, а потім концтабір і мордовські торфовища, адже «Особоє Совєщаніє прі МҐБ СССР» (сумнозвісна «тройка») винесло постанову: «Степанив Елену Ивановну за участие в контрреволюционной банде украинских националистов и пропаганду националистических идей через печать заключить в исправительно-трудовой лагерь сроком на десять лет, считая срок с 29 декабря 1949 г. Имущество конфисковать». Там вона перенесла дистрофію, отримала інвалідну категорію. У 1956-му Олена Степанів повернулася до Львова й опинилася на вулиці. Не відступав до кінця життя її потіха й відрада єдиний син Ярослав. Автор понад 75 праць із географії, спогадів писала в одному з останніх листів: «…Найбільше шкода мені Славка, він працює і мене доглядає…», в листі сина читаємо: «…Уже сил не стає дивитися, як мама мучиться, терпить, а я не можу нічим помогти…»
Національну героїню, наукову дослідницю, д-ра Олену Степанів поховали так, як дозволив окупант: після Панахиди, пісні «Чуєш, брате мій…» віддано останній салют старшині Українських Січових Стрільців і Української Галицької Армії.
