Козаки кепкували: «Ну, і ніс! На двох ріс, а одному дістався» або: «Ніс, як кендюх, зріс: у рота заглядає, зуби перевіряє» – і давали носієві екзотичної частини тіла прізвисько «Ніс». У 1675—1680 pp. з Правобережної України на Полтавщину переселився священик Василь Ніс і одержав парафію Михайлівської церкви в селі Маячка, на півдні Полтавщини. Нащадки Василя Носа були парафіяльними священиками в Маячці.
Худ. Д. Левицький. Портрет батька.
Священиком був і Григорій Кирилович, який змінив родове прізвище Ніс на Левицький. Він побачив світ у селі Маячці близько 1697 р. Хлопчик був дрібненьким, гостроносеньким, не завжди здатним дати здачі кривдникам, які його дразнили, обігруючи прізвище. Освіту Гриць отримав у Києво-Могилянській академії, упродовж 13 років жив і навчався за кордоном, переважно у Вроцлаві (Польща) та Німеччині, виконав низку мідьоритів та ілюстрацій.
У 1735 р. повернувся до Києва, свою церковну парафію здавав у оренду іншим священикам. Григорій Ніс побудував будиночок на Подолі; одружився з дворянкою Агафією Левицькою і до свого прізвища додав прізвище дружини: Ніс-Левицький. Народив четверо синів і дочку. Для старших Дмитра й Івана батько став першим учителем.
Григорій Ніс працював «справником Києво-Печерської друкарні». У 1735 р. митець створив пишну барокову рамку для оголошень про урочисті театралізовані диспути, що влаштовувалися у академії – це перший відомий зразок реклами: плаката-афіші на східнослов’янських теренах. Митець створив гравюри до видання Євангеліє 1737 р., київським виданням Апостола 1738 р. Автор гравюр до видань Києво-Печерської друкарні (“Філософії Арістотелевої” — диспуту в Києво-Могилянській академії на честь братів Розумовських, виданого у Львові (1745 р.). Книга ілюстрована гербом і родовідним деревом графів Розумовських, заставками.
У 1752 р. до Києва прибував із Петербурга художник Олексій Антропов, керівник оздоблювальних робіт у церкві Андрія Первозванного, вибудуваній за проектом Б. Растреллі. Упродовж трьох років Григо́рій Левицький разом із сином Дмитром розписували стіни в Андріївській церкві. Вони – автори «Панно з сіячем». Коли ж Антропов від’їздив, запросив Левицького-молодшого своїм помічником до столиці імперії. Дмитро Левицький вирушив до Петербурга як учень і помічник, жив у Антропова майже 6 років. «Антропов був доброю людиною, але й порядним самодуром. Він мав зуб на академію, стежив, щоб його учні самі отримували замовлення, заробляли і не брали уроків у професорів АМ. Все-таки Дмитро завершив академію (учень італійця Валеріани та француза Лагрене) і у 1770 р. отримав золоту академічну медаль. Славу та звання академіка приніс портрет Кокорінова, потім посада начальника портретного класу. Почалися замовлення “сивої розтлінниці” Катерини ІІ.
Дрібненький (150 см), худорлявий, гостроносий, із стрічкою в косиці, веселий мудрець Левицький у всіх викликав симпатію. Художник мав чергу із замовників, але жив просто, скромно. Мав гарну родину, обожнював єдину донечку, якій дав ім’я своєї матері – Агаша. 
Дмитро Левицький – автор портретів Катерини ІІ, великих російських вельмож, великих княгинь і князів — дітей спадкоємця престолу Павла І. Серед його робіт — портрети гетьмана К. Розумовського, співака М. Полторацького, сенатора О. А. Безбородька, який йому протегував.
У вересні 1773 р. Дмитро Левицький працював над портретом Марії Наришкіної, дружини російського дипломата. 
Він приходив у палац замовника, навпроти Ісаакієвського собору. Там хазяїн познайомив художника з письменником Дені Дідро, який гостював у родини Наришкіна. Коли Левицький закінчив портрет дружини дипломата, Дідро сказав, що цей твір вартий Лувру. Так воно й сталося. 
А свій портрет роботи Дмитра Григоровича французький філософ вважав найкращим. Портрет Дідро залишився в Петербурзі до 1813 р., коли був вивезений у Швейцарію, де й зберігається донині.
Та час спливає, зір втрачається, замовники зникають. Померла дружина, Агаша лишилася вдовою і разом із дітьми переселилася до батька. Єдиний годувальник отримує пенсію (двісті карбованців за рік).
Останній твір Левицького 1812 p. – портрет брата Петра (Прокопія), священика приходу Михайлівської церкви у селі Маячка, на Полтавщині.
Художник тихо й майже непомітно помер у Петербурзі 16 квітня 1822 р., в будинку на Василівському острові, на З’їздівській лінії, 23, де він прожив півстоліття. Поховали Левицького на петербурзькому Смоленському цвинтарі, могила його не збереглася.
Прямі нащадки брата Івана і сьогодні живуть у Києві.
Залишити відповідь