Василь Верещагін

– От скажи – Василь Верещагін москаль чи не москаль?
– Москаль.
– Чому тоді його ім’я носить Миколаївський художній музей?
– Що ж. Давай розбиратися.
«Верещагін над-художник і над-людина,» – сказав Ілля Рєпін. Василь Васильович Верещагін – російський художник-баталіст, дід по матері українського художника Миколи Азовського народився 26 жовтня 1842 р. у м. Череповець. Його батьки були заможними поміщиками. Оскільки у сім’ї, крім Василя, було ще 3 хлопчика – Сергій, Олексій і Микола, тому батько возив подарунки (бакшиш) у Петербург керівникам кадетського корпусу. До восьми років Василь жив на волі у селі, а потім його відлучили від родини і віддали вчитися в Олександрівський кадетський корпус. Добра, вразлива дитина болісно переживала переміщення до закритого закладу. Щоб не мати над собою якогось верховоду, не потрапити до «блакитного братства», Верещагін вирішив стати першим.
– Що і таке було? – жахнулася сусідка.
– Чому було? Це зло всіх закритих закладів, тому Василь відмовився від відпочинку, розваг, недосипав. Перший учень вільно володів англійською, французькою та німецькою мовами, улюбленець вчителів малювання мав прекрасні перспективи. Потім був петербурзький Морський корпус, начальник якого дозволив Верещагіну з 1858 р. двічі-тричі на тиждень відвідувати заняття в художній школі петербурзького Товариства заохочення художників. Закінчив корпус Верещагін і твердо вирішив залишити морську службу та вступити до Академії мистецтв. Звісно, військово-морське відомство не хотіло розлучитися з найбільш здібним, кращим випускником Морського корпусу. Мати (а характер вона мала крутенький!) заявила, що заняття живописом принизливе для представника старого дворянського роду, батько відмовився надавати синові допомогу. Верещагін вийшов у відставку і став студентом петербурзької Академії мистецтв. Враховуючи здібності юнака, академічне начальство виділило йому невелику грошову субсидію, і він з усім старанням і душевним запалом віддався улюбленій справі. У цей час Верещагін познайомився з Тарасом Шевченком, нащадком гетьмана Кирила Розумовського – Левом Жемчужниковим, пізніше подружився з Іллею Репіним. У 1862 р. Василь Верещагін разом із Левом Жемчужниковим брав участь в укладанні альбому «Живописна Україна». Підтримував він дружні зв’язки з феодосійцем Левом Лагоріо. На той час Лев Лагоріо, син віце-консула королівства Обох Сицилій, неаполітанський підданий, не мав російського громадянства. У Імператорській Академії мистецтв він навчався коштом герцога Максиміліана Лейхтенберзького у пейзажному класі М.Воробйова. У 1850 р. Лагоріо закінчив Академію мистецтв із великою золотою медаллю та званням класного художника I ступеня, що давало право на пенсіонерську поїздку за кордон. Але її не могли надати людині без російського громадянства, тому Лагоріо відправили на Кавказ «для написания тамошних видов». Один із його кавказьких видів купив імператор Микола I. Тільки за два роки Лев Лагоріо отримав громадянство і виїхав за кордон. Лев Лагоріо на власному човні плавав Фінською затокою, брав із собою Верещагіна.
Розмови з українцями вплинули на вибір тематики Верещагіна. Перший учень Айвазовського – Лагоріо запалив юнака бажанням побачити Крим, Кавказ, малювати з натури.
Через три роки Василь припинив навчання в Академії мистецтв і відправився на Кавказ, щоб малювати на натурі живі сцени народного життя, національні типи, південну природу. На Кавказі Верещагін прожив близько року, після цього відвідав Париж, де не просто жив, а вивчав живопис і працював під керівництвом Жан-Луї Жерома, французького художника. Восени 1865 р. художник приїхав у Петербург, але прожив там не дуже довго і знову поїхав в улюблений тоді їм Париж. Взимку 1865 – 1866 рр. він навчався в Паризькій академії, а навесні Верещагін приїхав на батьківщину, і заявив, що його офіційне навчання закінчено.
Василь Васильович жив усупереч правилам і обставинам. Чоловік виняткової енергії, активний, дієвий, незручний у спілкуванні, непередбачуваний, «людина експромтів», як сам себе назвав. Усе його життя – дорога. У березні 1865 року молодий художник повернувся на Кавказ, куди його вабило прагнення жити і працювати в гущі народної. “Я вирвався з Парижа, – згадував потім Верещагін, – точно з темниці, і почав малювати на волі з якимось несамовито”. У 1867 році Верещагін прийняв пропозицію генерал-губернатора Туркестану К. П. Кауфмана стати художником. 2 травня 1869 р. Василь Васильович приїхав в Самарканд і отримав бойове хрещення. Георгіївська дума присудила Верещагіну, першому з учасників оборони, Георгіївський хрест четвертого ступеня. Це єдина нагорода, яку Верещагін постійно носив, від інших нагород він категорично відмовлявся.
У 1871 р. Верещагін переїхав до Мюнхена і почав творити за східними сюжетами (серіал із 121 полотна). Картина «Апофеоз війни» була створена 1 січня 1871 року під впливом розповіді про те, як деспот Кашгара — Валіхан-торе стратив європейського мандрівника та наказав голову його покласти на вершину піраміди, складеної з черепів інших страчених. Василь Верещагін так описав жанр своєї картини «Апофеоз війни» — «якщо не зважати на ворон, це натюрморт, у перекладі з французької мертва природа…».
Творчість, тамування сексуального апетиту забирали час, але стався вибух бажань: Верещагін побачив свою Дюймовочку (він обожнював крихіток із маленькою ніжкою). Це була француженка, яка виросла в Німеччині Елізабет Марія Фішер (в Росії її звали Єлизавета Кондратіївна Верещагіна). Вони орендували майстерню у вдови художника Теодора Горшельта і зрозуміли, що треба будувати під себе. Переїхали до Парижа, побудували житло з майстернею.
У 1873 році Верещагін відкрив виставку своїх туркестанських творів у Кришталевому палаці в Лондоні. То була його перша персональна виставка, наступна була в Петербурзі. Майбутній цар Олександр III сказав про художника: Всегдашние его тенденциозности противны национальному самолюбию и можно по ним заключить одно: либо Верещагин скотина, или совершенно помешанный человек.
Верещагін – мужня відважна людина. Ніколи не писав на замовлення, уникав розмов із впливовими особами. Боявся одного – втратити незалежність, того, що буде «коли мені заткнуть глотку грошима». У 1874 р. Верещагін публічно відмовився від запропонованого йому звання професора Академії мистецтв, мотивуючи це тим, що вважає «всі чини і відзнаки в мистецтві безумовно шкідливими».
Разом із Дюймовочкою вони два роки подорожували горами Індії. Картина В. Верещагіна «В’їзд принца Уельського в Джайпур у 1876 р.», зберігається в Мемориалі Вікторії в Калькутті — найбільше художнє полотно в Індії, написане олією.
В. Верещагін виконав низку капітальних робіт для Успенського собору Києво-Печерської лаври. На жаль, 3 листопада 1941 р. диверсантами НКВС було підірвано Успенський собор Києво-Печерської Успенської лаври (заздалегідь закладеними радянськими радіокерованими фугасами), картини В.Верещагіна загинули.
І знову Париж, але російсько-турецька війна 1877-1878 рр. різко змінила життя, Верещагін відправився до місця бойових дій. «Не можу висловити тяжкість враження, що виноситься при об’їзді полів битви в Болгарії, – писав він П. М. Третьякову в 1880 р., – особливо пагорби, що оточують Плевну, тиснуть спогадами, – це суцільні маси хрестів, пам’ятників, хрестів без кінця. Скрізь валяються купи уламків гранат, кістки солдатів, забуті при похованні. Тільки на одній горі немає ні кісток людських, ні шматків чавуну, зате до сих пір там валяються пробки і осколки пляшок шампанського – без жартів. Ось факт, який повинен зупинити на собі, здається, увагу художника, якщо він не мебляр модний, а, мало-мальськи, філософ…». «Закусочна гора» – це пагорб, з якого цар у день своїх іменин спостерігав за штурмом Плевни. В. В. Верещагін якось вигукнув: «…Більше батальних картин писати не буду — баста! Я надто близько до серця приймаю те, що пишу, виплакую (буквально) горе кожного пораненого чи убитого». Верещагін говорив, що часом сльози заважали йому писати полотна Балканської серії, але він створив образ «поля смерті».
Художник брав участь у боях, у 1877 р. був важко поранений. Весь цей час він листувався з дружиною; німецько-російською мовою вона писала про кохання та гроші. Цікаво, що ніде не згадувалося про дочку Клавдію (вона померла маленькою). Пробував Верещагін повернутися в Петербург. Викладав у АМ був учителем Олени Бенардо, дружини Р.Судковського та М.Самокиша.
Основний принцип художника: «Я буду завжди робити те і тільки те, що сам вважаю гарним, і так, як сам вважаю за потрібне». У листопаді 1888 – січні 1889 художник жив в США. Там він став особистим другом президента Теодора Рузвельта. Познайомився з Лідією Василівною Андрієвською, піаністкою, запрошеною в Нью-Йорк для виконання музичних творів на його виставці. Вони так закохалися, що Верещагін майже одразу почали спільне життя. Наступного року художник оформив розлучення з першою дружиною і вступив у новий шлюб. Народилася дівчинка. Добре, нехай, потім підуть хлопчики, – вирішив татусь. Він дуже хотів дітей, радів чотирьом малятам (на жаль, син рано помер). У 1899 р. півтора літніх місяці з дружиною і дітьми був у Криму.


У 1901 році був номінантом на звання лауреата першої Нобелівської премії миру.
Коли почалася російсько-японська війна, 62-річний Верещагін поїхав на фронт. Він загинув 31 березня 1904 р. разом із адміралом С. Макаровим під час вибуху броненосця «Петропавловск» на рейді Порт-Артура.
У 1914 р. в Миколаєві у будинку № 47 на вул. Великій Морській було засновано художній музей імені В. В. Верещагіна. Перша колекція музею була розміщена в колишньому будинку гауптвахти військового відомства і складалася з творів, які передали Академія мистецтв, Російський музей Олександра III, а також із особистих речей, які прислала вдова В. В. Верещагіна — Лідія Василівна.
– Ну, що? Ти не заперечуєш проти згадки про Верещагіна та музею його імені?
– Та, ні…