8 грудня 1855 р. народився «король репортерів» Володимир Гіляровський. Його батько – син диякона, закінчив духовну семінарію, там замість свого прізвища він отримав нове викладач латини вигадав йому від латинського слова «веселий» («hilaris») прізвище Гіляровський. Та священиком тато не став, подався в мисливці. А на полюванні познайомився з управителем маєтку графа Олсуфьєва, колишнім чорноморським козаком Петром Усатим, який проміняв плавні на ліси Півночі, а прізвище Усатий на Мусатов, і став його помічником. А згодом і зятем управителя, одружився з його 16-річною дочкою Надією.
Козацький нащадок Володимир виховувався старими запоріжцями, він навчився мисливству, верховій їзді, гімнастиці та боротьбі. Згодом Гіляровський гнув пальцями мідні п’ятаки, ламав срібні рублі, зав’язував у вузол кочергу.
Навчання Володимира в гімназії було не зовсім щасливим: у першому ж класі залишився на другий рік; він писав вірші та епіграми на вчителів («капості на наставників»), перекладав вірші з французької. Паралельно Гіляровський два роки вивчав циркове мистецтво: акробатику, джигітування.
Зрештою після невдалого іспиту Гіляровський без паспорта і грошей втік із дому. В Ярославлі поступив працювати бурлакою: 20 днів ішов з лямкою по Волзі від Костроми до Рибінська. Восени того ж року вступив на службу в Ніжинський полк, був направлений у Московське юнкерське училище, де провчився близько місяця, після чого був відрахований за порушення дисципліни. А далі цілий список подій: – вихователь в школі кантоністів, – грубник, – пожежник, – на рибних промислах; у Царицині найнявся табунником, у Ростові-на-Дону був наїзником у цирку, актором театру, – робітник на білильному заводі – арешт за революційну діяльність (хибний) – жив у волзьких плавнях зі зграєю розбійників – актор – репортер – доброволець на Кавказі в Турецьку війну (розвідник-спецназівець) – актор – репортер.
З початком російсько-турецької війни служив на Кавказі, був нагороджений Знаком Відмінності Військового ордена святого Георгія IV ступеня, медаллю «За російсько-турецьку війну 1877-1878». Що запам’яталося? Пошарпаний кавказький одяг, дорога зброя, запал у душі і свинство влади, «джигит можэт быть оборванэц, но оружие в сэрэбрэ».
Весь цей час Гіляровський писав вірші, замальовки, листи своєму батькові, який зберігав рукописи сина.
З 1881 р. Володимир Олексійович оселився в Москві та працював у театрі А.Бренка. Восени Гіляровський кинув театр і зайнявся літературою та журналістикою. У 1882 році відбулася знаменита Кукуївська катастрофа, коли в результаті розмиву ґрунту під залізничне полотно провалився цілий склад. Гіляровський першим примчав на місце катастрофи, брав участь у розборі завалу два тижні, посилаючи репортажі в «Московський листок». Кілька репортажів зробив із підземної річки Неглинки, після яких 1886 року Дума постановила перебудувати Неглинку. Дядько Гіляй першим звернувся до теми дна «Люди нетрів» (1887). У 1887 році в своєму репортажі «Вилов собак у Москві» вперше в ЗМІ підняв тему безпритульних тварин у місті.
Журналіст часто бував на Україні, збирав на Полтавщині матеріал до біографії Миколи Гоголя та видав книгу «На батьківщині Гоголя. З поїздки по Україні». Саме йому після проведення серйозних досліджень вдалося встановити точну дату і місце народження Гоголя, про що він написав декілька великих статей. Цікаво що журналіст ніколи не вживав слова “Малоросія” – тільки Україна.
1901 року створив вірш «На могилі Шевченка». Для «Кобзаря» 1906 року переклав кілька поезій Шевченка («Ой три шляхи широкії»). Брав активну участь у влаштуванні шевченківських вечорів, збиранні коштів на пам’ятник поетові у 1911 році. Написав історичний нарис «Запорізька Січ».
У царській Росії була популярною фраза В. Гіляровського «Внизу влада тьми, вгорі тьма влади» та його екслібрис: «Викрадено з книг Гіляровського».
У 31 рік В.Гіляровський одружився з М. Мурзіною і оселився в будинку де Ледвез на 2-й Міщанській вулиці, 24. З цього часу він полюбив домашню їжу, бо дружина пречудово готувала. І сам любив їсти її шедеври і друзів пригощати. У їхньому домі збиралися гурмани Чехов, Бунін, Купрін, Шаляпін, Успенський.
Та репортер мусив відвідувати й дорогі ресторани, і напівбандитські трактири. А після посиденьок та знищення алкоголю Гіляровський давав волю гумору. Він виходив із закладу, хапав однією рукою екіпаж, іншою – стовп ліхтаря й наказував візнику: «Поганяй! Поганяй!». Кінь гальмував, бо козак був сильнішим
Паустовський писав: «За складом своєї душі, та й за зовнішністю, Гіляровський був запорожцем… Сивовусий, з трохи насмішкуватими, проникливими очима, в смушевій сірій папасі й жупані, він одразу ж підкорював співбесідника блиском своєї розмови, жартівливістю, гострим розумом, силою темпераменту і ясно відчутною значимістю свого внутрішнього образу». 
Тому художники його запрошували позувати. Так Ілля Рєпін змалював усміхненого козака у червоній свиті та білій шапці. Під час сеансів у Рєпіна написав поему «Запорожці».
Володимир Гіляровський позував художникові М. Андрєєву для фігури Тараса Бульби на постаменті пам’ятника М. Гоголю в Москві.
Остання книга «Друзі та зустрічі» вийшла за рік до смерті Володимира Олексійовича. До цього часу він уже був тяжко хворим, майже осліп, але продовжував писати, узагальнюючи прожите, згадуючи про зустрічі з цікавими людьми, знову переживаючи свої численні пригоди.
Помер український москвич Гіляровський 1 жовтня 1935 р.
