Сум в очах Олександра Петровича Довженка був і від того, що на очах загинув його рід.
Із 14 народжених мамою дітей Довженків вижило двоє: Сашко та його сестра Поліна. Уже в шістдесятих роках по-звірячому вбили професора Миколу Дудка, швагра Довженка, чоловіка Поліни. Винних, як завжди, не знайшли.
Чоловічий рід, який мав пронести прізвище, на Олександрові згас: єдиний син від коханої дружини не родичався. Чому? Шукаємо жінку…
Найсміливіший і найвродливіший хлопець у Сосниці Сашко Довженко мав талант закохуватися, віддаватися до краплинки і робити кохану найщасливішою жінкою. 
Студент училища закохався у гімназистку-красуню, дочку багатого купця Надійку Чаусовську. Молоді закохані разом бігали на ковзанку, мліли від дотику рук, не зважувалися на поцілунок, але не благословив світ доньку багатія і сина бідного дігтяра…
І от уже молодий учитель у Житомирі безмежно закохався у свою колегу Варю Крилову. Дівчина була божественно красива, з очима, що випромінювали добро, на шість років молодша за нього. Вони не могли бути нарізно, тому у 16 років вона стала цивільною дружиною Олександра. Побралися, переїхали до її рідні до Києва. Навіть від’їжджаючи на кілька днів до батьків, Олександр писав листи коханій Варюні: «Коли туга по Тобі межує з безумством, я стаю в темряві на коліна, і припавши до ліжка, молюсь Тобі. Прости мені моє безумство. І я бачу тебе, і туга проходить, міцніє душа, і я засинаю із світлими надіями. Дякую тобі, що ти є… Цілую твої ноги. Кохаю тебе, Чиста, Світла, дівчино. Варюсю, ти чуєш свого Олександрика?»
Та війна покликала Довженка: у 1918—1919 рр. був у лавах армії УНР. У 1918 р. офіцер-петлюрівець Довженко стояв на Володимирській гірці, відстрілюючись від більшовиків. Це ж підтверджує й сестра першої дружини Олександра Довженка, згадуючи, «як заходив до них Довженко в сивій шапці зі шликом наприкінці 1917-го й на початку 1918 років, належачи до куреня Чорних гайдамаків, які брали участь у штурмі київського «Арсеналу». (Потім цій людині треба було оспівувати більшовиків на «Арсеналі»!)
О. Довженко пережив у Києві в підпіллі німецькі, російсько-радянські, російсько-монархічні та польську окупації, не один раз буваючи під розстрілами. І весь час він писав Варі у Житомир, але вона захопилася іншим чоловіком. В останньому листі вона написала: «Я тебе люблю, але дружиною твоєю бути не можу. Не лай мене і не плач за мною». Довженко кинувся в Житомир – і застав дружину …в обіймах білогвардійського офіцера. Безмежно закохана Варя виїхала з коханцем за кордон: жили в Празі, потім у Берліні. Там Варвара захворіла на туберкульоз кісток, і лишилася сама.
Довженко у той час карався в таборах. Спочатку у польському, потім, як петлюрівець, був арештований більшовиками, був у їхньому концтаборі, але завдяки приятелям-боротьбістам (Шумському, Блакитному) опинився на радянській дипломатичній службі в Польщі. У Берлін Олександр Петрович прибув як повноважна особа торгового представництва радянської України. Крім того, він учився живопису за казенний кошт у Мюнхені та Берліні. Тоді ж Довженко зустрів Варю, забрав її до себе. 17 липня 1923 р. вони офіційно оформили шлюб. Він хлюпостався у родинному щасті: дружина чарувала всіх інтелігентністю, знанням французької та німецької мов, чудовою грою на фортепіано, гітарі; виконанням оперних арій, танцями (адже вона викладачка хореографії). Війна, закордонна служба, хвороба Варі утримували від продовження роду.
Невдовзі Довженки повернулися в Харків. Олександр зайнявся журналістикою, а Варвара вчилася на драматичних курсах і сам Лесь Курбас пророкував їй зіркове майбуття.
Але якось пливучи в човні, весло боляче вдарило коліно Варі. Вона поскаржилася лікарям на біль і отримала діагноз: туберкульоз кісток. Неправдивий діагноз, неправильне лікування змусили жінку проститися з мрією про сцену, подумати про інвалідність, ціпочок. Лікування Варі в Ялті та Одесі з’їдало весь їхній бюджет. Щоб заробити на лікування, Олександр Довженко звернувся до Юрія Яновського, який тоді керував Одеською кінофабрикою. Естета Довженка вразила безліч красунь.
Знімаючи перший український шпигунський фільм «Сумка дипкур’єра», Олександр Довженко завів два романи: роман-вулкан із прима-балериною Одеського оперного театру Ідою Пензо, яка зіграла у фільмі роль балерини; і епістолярний роман – з Оленою Черновою, яка зіграла роль служниці у балерини. Худенька золотоволоса красуня пройшла довгий шлях: Баку – Москва – Одеса. Працювала вдень секретарем у Держбанку, вечерами грала в оркестрі в “Уніоні”. Почала зніматися в кіно, вийшла заміж за режисера Георгія Мдівані
Сашко так віддався почуттям, що почав думати про новий шлюб. Олеся, Леся, Леля, моя гарна дівчинка, Сонечко, – так писав Довженко у своїх листах-серенадах. Закоханий чоловік і фліртуюча заміжня пані були надто різними, але їхній роман дав кожному жаданий ковток щастя. І через роки Олеся збереже 18 листів від Сашка, її ж листи реквізує і знищить Юлія.
Юлія Солнцева заворожила Довженка, про що «добродії» Варі у вуха поклали. Сашко зрадив дружину й написав їй того листа, який був для Варі великим, але очікуваним ударом. Це все, кінець. Жінка вирішила залишити коханого назавжди, щоб не стати перешкодою на його життєвому шляху. Олександр і Варя часом потай зустрічалися, листувалися.
22 серпня 1933 р. у Варі в Євпаторії у будинку тітки Лізи, молодшої сестри Варі народився син Вадим Петрович, дуже схожий на Олександра Петровича, але отримав прізвище Чазов. Знаючи, як КДБ виховує дітей українців, О. Довженко вирішив прилюдно не визнавати сина. Довженко робив хлопцеві подарунки, посилав гроші, але сином не визнавав. Вадим жив із мамою під Києвом, гарно малював. Варя працювала сільською вчителькою (викладала німецьку, ботаніку), ледь зводила кінці з кінцями. Тільки за рік до смерті Довженко розлучився з Варею Криловою і одружився вдруге.
Коли Варя узнала про смерть Довженка, пішла в ліс, блукала в ньому, поки її не знайшли з поламаною рукою, непритомну. Хоч і бідували вони, але Вадим здобув середню освіту у Демидові, у Косовому в художньому училищі, далі – Львівська політехніка. Його перша дружина рано померла, дочку він виховував із Ларисою Чазовою, істориком мистецтв, мистецтвознавцем. Вони удвох викладали у художній школі м.Івано-Франківська малювання. Вадим гарно грав на баяні, співав танцював.
У вересні 1959 р. Варвара Семенівна залишила синові записку: «Вадюша, ти син Олександра Петровича!» і померла. Коли прийшла телеграма про смерть матері, Вадим навіть грошей на дорогу не мав: три доби добирався, щоб попрощатися.
Залишити відповідь