19 серпня 1961 р. упокоївся 72-річний Мирон Зарицький – класичний український інтелігент; «поет математичних формул»; який вільно володів грецькою (написав історію грецької математики, звісно – грецькою), давньоєврейською, латиною, німецькою, польською, російською мовами; писав математичні статті англійською, французькою, італійською та іспанською мовами;
– батько Катерини Зарицької, голови підпільного Українського Червоного Хреста, особистої зв’язкової командира УПА Романа Шухевича, багатолітнього в’язня польських і радянських в’язниць;
– тесть Михайла Сороки, засновника у Воркуті підпільної організації «ОУН-Північ», автора гімну учасників Кенгірського повстання 1954 року;
– дід художника-графіка Богдана Сороки.
Лицарем герба «Новина» вийшов із боїв під Віднем у 1683 р. шляхтич Стефан Зарицький. Рівно через 200 років шляхтич Іван Зарицький брав участь у польському повстанні 1863 р. проти Росії. Після поразки переїхав до Галичини, висвятився на греко-католицького священика і народив дев’ятьох дітей. Один із шести синів, о. Онуфрій служив парохом у с. Стара Могильниця, нині Теребовлянського району Тернопільської області, його дружина Софія була донькою Антона Слоневського – настоятеля церкви в с. Криве, що біля Бережан.
Мирон Зарицький народився 21 травня 1889 р. у селі Могильниці в сім’ї священика УГКЦ Онуфрія Зарицького. Мірка ріс, як картопля у льосі: кволий, хворобливий; батьки постійно опікувалися його здоров’ям. Самотній, маломовний первісток рано навчився читати, писати й рахувати. У свого діда Антона Слоневського в с. Кривому закінчив початкову школу.
Десятилітнім став гімназистом, але вчився у «розстрочку»:
– Перші два класи у Бережанах закінчив на «відмінно». Коли ж Мірко відкрив для себе ставок, самотужки навчився плавати і пірнати, – нерви бабуні не витримали і його перевели до Тернопільської української гімназії. Не знаю, чим озеро Тернополя краще за став у Бережанах, хіба ближче до гімназії.
– І знову два роки навчання: закінчилося тим, що п’ятикласник оприлюднив (крейдою на плечах плаща учителя) діагноз «Ідіот».
– Далі рік гриз граніт науки вдома під наглядом батьків. Склав іспити за п’ятий-шостий клас екстерном.
– З сьомого класу навчався у класичній гімназії в Перемишлі, де Мирон Зарицький відкрив для себе античний світ: мову, літературу, філософію.
Випускні склав на «відмінно», батькам вдарив телеграму: «Матура з відзнакою, порожній гаманець у кишені».
М.Зарицький у 1907 р. вступив до Віденського університету, де слухав лекції з природознавства і філософії. Це був найщасливіший рік! Віденська опера (там він слухав Енріко Карузо!), концерти, бібліотеки, книжкові крамниці приносили Міркові насолоду, але забирали геть усі кошти і доводили, що хліб і вода – не найкраща дієта. Та коли він приїхав на канікули до батьків, ті зрозуміли, що здоров’я у сина на навчання не вистачить – і перевели сина до Львівського університету. Тут він учився у Вацлава Серпінського, який у Варшаві був учнем видатного українського математика Георгія Вороного. Мирон Зарицький зацікавився теорією множин. Після закінчення в 1912 р. університету М.Зарицький склав іспит з педагогіки, одержав диплом вчителя математики та фізики середніх шкіл із польською й українською мовами навчання; учителював у приватних і державних гімназіях Белза, Збаража, Коломиї і Тернополя. За географією гімназій п. Мирон навіть визначав знаменні події:
– у Збаражі він одружився з Володимирою Зафійовською (по-домашньому Дзюня) із родини греко-католицького священика с. Бариші, що неподалік Бучача;
– у Коломиї в їхній сім’ї знайшлася донька-одиначка Катерина.
Та прийшла перша світова. У 1914 р., у соту річницю від дня народження Т.Шевченка, на відкритті Народного Дому в Новому Селі на Збаражчині, куди перевели о. Онуфрія, він закликав односельців «кувати тут долю нашої дорогої України». Невдовзі загін російської армії, розмістившись у Народному Домі, знищив бібліотеку «Просвіти», а о. Онуфрій разом із 400 священиків УГКЦ був запроторений у Сибір.
Мирон Онуфрійович Зарицький вступив добровольцем до лав Українських Січових Стрільців, разом із армією у 1915 р. перейшов Збруч та через два роки захворів на тиф і повернувся з фронту.
З вересня 1925 р. у Львові він викладав математику у філії Академічної гімназії, в гімназіях сестер Василіянок, у приватній німецькій та польській гімназіях. Учні любили й шанували незбагненного Мирона Зарицького. Завжди серйозний вираз обличчя, блискучі, дотепні пояснення – і «до дошки…». Інколи учень отримував приз – геть з уроку шпацирувати; бонус – сигарету. Про свого вчителя професора Зарицького у книзі «Високий Замок» написав всесвітньо відомий фантаст Станіслав Лем, який з 1932 р. учився у II чоловічій гімназії.
У цей час Мирон Зарицький поринув у вир науки: він працював у наукових бібліотеках, багато друкувався. У березні 1927 р. Мирона Зарицького обрали дійсним членом Наукового товариства імені Т.Шевченка. Працю «Деякі основні поняття аналізу положення з точки зору алгебри логіки», опубліковану в польському журналі Fundamenta Mathematic, у Львівському університеті сприйняли за докторську дисертацію, і в жовтні 1930 р. йому було присуджено вчений ступінь доктора філософії.
Щосуботи Мирон Зарицький відпочивав. Він йшов на засідання Львівської секції Польського математичного товариства, дискусії після яких часто продовжувались у кав’ярнях. 
З часом улюбленим місцем львівських математиків стала кнайпа «Шкоцька» або «Шотландська» на розі сучасних вулиць Герцена і Фредра. Потім – додому, там очікував бридж.
Про значимість наукових здобутків М. О. Зарицького згадував його друг професор Микола Чайковський, який писав, що про це «може свідчити хоча б той факт, що на праці українського вченого посилаються або цитують їх окремі положення французькі та німецькі математики Фреше та Гільберт, колишній учитель нашого земляка професор В. Серпінський та інші». У ті роки М. Чайковський виїхав до Одеси (УСРР), отримав посаду професора і писав М. Зарицькому: «Мірку, приїжджай, є для тебе посада завідувача кафедри математики». Мірко не поїхав, а Микола отримав десятку концтаборів.
Восени 1935-го у Варшаві проходили судові засідання у справі вбивства Броніслава Пєрацького.
На лаві підсудних Катруся Зарицька, яка допомогла Грицеві Мацейку, вбивці міністра, перетнути кордон. Мирон Зарицький взяв відпустку у польській гімназії, подався у справах дочки. Двадцятирічна Катруся отримала вісім років ув’язнення. Коли Зарицький повернувся, зайшов до класу привітався, учні не сідали (протест поляків?). Кращий учень із математики сказав: « Пане професоре, прошу прийняти від нас глибоке співчуття з приводу арешту Вашої доньки».
Відбуваючи покарання у Станіславській в’язниці, Катря зустріла товариша дитячих років Михайла Сороку. Він співав у церковному хорі при тюремній капличці, а Катруся ходила туди на богослужіння. У них обох попереду був п’ятирічний термін ув’язнення «за націоналістичну діяльність». Перемовлятися між собою в каплиці політичним заборонялося, тому розмовляли лише їхні очі. А посередником між їхніми серцями був душпастир Тарнавецький, через якого Катруся й Михайло листувалися.
Після звільнення з в’язниці Катерина та Михайло 5 листопада 1939 року взяли шлюб у церкві Св. Юра. Настали щасливі дні їхнього подружнього життя. 
Михайло вступив до Львівського університету на математичний факультет, відвідував мистецькі курси. Цілих чотири місяці вони насолоджувалися життям.
У грудні 1939 року Мирон Зарицький почав працювати у Львівському університеті; Стефан Банах був деканом фізико-математичного факультету, а Мирон Зарицький – його заступником. Ніхто ніколи не запізнювався на його лекції. Студенти годинами слухали лекції, які Мирон Онуфрійович читав без конспектів. Часто приймав студентів вдома за філіжанкою кави й канапкою, як тоді було заведено у Львові. Заочники складали іспити вдома у вченого, але одного дня будинок затремтів від обуреного крику Зарицького: професору пропонували хабар! Три дні він не міг оговтатися. Мда… де москалі – там хабарі.
22 березня 1940-го «визволителі» постукали в їхній дім, Катрусю «викликати на розмову». Михайло заступився за дружину, тому його арештували: «націоналіста» відправили до 2-ої Львівської тюрми, а «націоналістку» – у «Бригідки». Там і народився у Катрусі Богдан Сорока, Михайло довідався про народження сина у Воркуті. Правдами й неправдами дід із бабою вирвали з рук влади Богданка, не потрапила кровиночка до дитбудинку. Попереду у Катрусі та Михайла відбули 59 років ув’язнення; 32 роки подружнього життя, з яких разом були – 4 місяці.
У роки Другої світової вчений разом зі студентами чергував у військових госпіталях. З поверненням «визволителів» Мирон Онуфрійович був продеканом, на професорський пайок отримував тюльку; батьківський будинок націоналізували.
У 1945—1947 рр. Мирон Зарицький був деканом фізико-математичного факультету, почергово очолював дві математичні кафедри. Роботу в рідному Львівському університеті поєднував із читанням лекцій у Львівському політехнічному інституті та новоствореному Ужгородському університеті. Опублікував близько 60 наукових праць із різних галузей математики. Немало часу забирали улюблені книги з мистецтва, світової літератури, філософії. Мирон Онуфрійович захоплювався поезією Шекспіра і Пушкіна; окремі розділи поеми Пушкіна «Євгеній Онєгін» переклав українською мовою. Доводилося працювати вночі, пити багато міцної чорної кави. Але це не міняло порядків у домі: суботній бридж; при першій нагоді відвідувати оперу, театр Заньковецької.
Ніколи ні за яких обставин Мирон Зарицький не послуговувався російською мовою. Якось ще за Польщі подружжя Зарицьких було в польському товаристві, розмовляли польською. Після недоброзичливого вислову про українців професор підвівся й сказав: «Дзюнко, ми йдемо додому. Тут ображають мій народ» Як таке читати, коли «всьопропалі» політики в Україні не обурюються, зазираючи в рота Путіну, по-ідіотськи хіхікають?!
Не забували вони лагодити посилки, передплату преси, листування з Катрусею та Михайлом. А ще був веселий шибеник – Богдан, якого виховували старенькі. 
При цьому дід і баба говорили протилежні речі. Бабуня казала: «Не принось додому двійок». Дідусь вів своє: «Без двійок учня не буває!». Але ж вивели Богдана в люди! І бабуня, яка годинами декламувала Шіллера німецькою по пам’яті. І дідусь, який проводив артпідготовку перед походом у театр: читав онукові монологи з «Гамлета», заставив хлопця вивчити монолог «Бути чи не бути?» – тільки потім пішли на виставу.
Сидячий стан життя, недосипання підривали здоров’я: гіпертонія, у 67 років – інсульт, параліч правої сторони тіла. Професор почав уникати людей, соромився своєї «туші».
У серпні 1961 р. 72-річний Мирон Зарицький отримав другий інсульт, пролежав тиждень у комі на Спаса відійшов у вічність.
Залишити відповідь