28 травня 1877 року в Києві (бульвар Шевченка 24/9) народився Максиміліан Волошин. 
Його батько Олександр Максимович Кирієнко-Волошин – юрист, колезький радник за походженням козак із Запоріжжя. Мати Олена Оттобальдівна Глазер (на 12 років молодша за чоловіка) була зі зросійщених у 18 ст. німців. Випускниця інституту шляхетних панянок мріяла про заміжжя, щоб отримати волю: вона палила, носила чоловічий одяг, займалася гімнастикою з гирями. Через два роки вона влаштувалася на службу в контору залізниці, забрала сина й пішла від чоловіка. Коли Максу було чотири роки, батько помер. Заміж Олена Оттобальдівна більше не вийшла: казала, щоб не перетворювати Макса на чийогось пасинка. Екзотична пані виховувала сина на власний копил. Максу дозволялося все, за винятком двох речей:
– їсти надмірно (бо був повнуватим із широкою кісткою),
– бути таким, як всі.
Він, дійсно, був не таким, як всі! А от стосовно їсти… Хоч мати тримала хлопця на капустяних зупах, він так любив шашлики.
У 1893 році Олена Оттобальдівна прийняла рішення переїхати до Коктебелю. З того часу життя Волошина пов’язане з Кримом, бо мама вважала, що це найкраще місце для його виховання, адже повітря – ось перший вихователь. Єдине, чому Макса мала навчати гувернантка (нею була циркова вершниця): верхова їзда. Чи не тому гімназист був хронічним дворічником? Втім, хто знає? Он учитель, який казав матері: « З поваги до Вас ми будемо учити вашого сина, але…! Ідіотів ми не виправляємо». Через кілька місяців на похоронах того самого учителя Макс Волошин декламував свої поезії.
Макс полюбив Карадаг, Коктебель, а найбільше скелю, на якій вітри та час вирізьбили бородатий профіль. Хто це? За що природа його увічнила? З часом коротенький, повненький Макс Волошин, студент юридичного факультету Московського університету, відростив саме таку бороду. Третьокурсником він узяв участь у студентських акціях і потрапив до буцегарні, де весело виспівував власні поезії. Жандармів занепокоїла поведінка юнака і вони порадили матері одружити сина. Волошин не одружився, він віддався мандрам: насолоджувався читанням у бібліотеках Європи, брав уроки малювання та гравюри у паризької художниці Є.Круглікової, слухав лекції у Сорбонні. Там він зустрів свою майбутню дружину – Маргариту Сабашникову. Дочка багатого торгівця чаєм вчилася живопису та мріяла про бурхливі пристрасті. Макса ж вразила алебастрова шкіра дівчини, її золотаві вії та «бурятчина» (Аморя, так назвав кохану Макс, пишалася своїм пращуром-шаманом). Паризький роман продовжився в Росії, у квітні 1906 р. вони одружилися. Зразу ж з церкви вони сіли на поїзд: Феодосія, потім Коктебель. Товстун-дивак у хітоні, капцях та вінку з полину був прекрасним тлом для чарівної царівни, але довго тривати це не могло. Як і мати, Волошин перебував у першому шлюбі два роки. Коли молоді поїхали до Петербурга, Аморя спокусилася екзотикою: вона познайомилася з модним поетом В’ячеславом Івановим і його дружиною Лідією. Скоро вона стала членом екзотичної родини, де Макс був зайвим. Втім, «родина нового типу» трималася не довго. Лідія померла і В’ячеслав одружився з Вірою, дочкою першої дружини від її першого шлюбу. Довелося Аморі віддатися живопису.
А у Макса настав перехідний період: він переходив із рук у руки. Татида, Мар’ївна, синьоока ірландка, яка кинула чоловіка і подалася за Волошиним у Коктебель. Серце зачепила Ліля (Лізавета Дмитрієва), студентка Сорбонни з курсу старофранцузької та староіспанської літератури. Кульгава від народження, повнувата, але мила, зваблива, гостроязика Ліля приїхала разом із Гумильовим на літо в Коктебель, до Волошина. Ліля Дмитрієва вперше побачила Волошина й вигукнула: «Він подібний до Зевса!» Коли ж побачила кам’яний профіль на Карадазі, не стрималася: «Волошин, це ж Ваш портрет?» «Це моя посмертна маска!»
Волошин закохався в Лілю! Гумильов отримав облизня, з тиждень жив у Волошина, гуляв, ловив тарантулів, написав поему «Капітани», випустив павуків і поїхав. Почалося довге розлучення з Сабашниковою. У цей час Ліля під впливом Макса почала віршувати про троянди, шпаги, сльози… Та все-таки між Гумильовим і Волошиним через Лілю виник конфлікт, підбиваючи підсумки якого, круглий добродушний Макс дав ляпаса Гумильову. Дуель відбулася на Чорній річці. Секундантом Гумільова був Євген Зноско-Боровський. Секундантом Волошина – граф Олексій Толстой (один із нащадків гетьмана К. Розумовського). Наступні двадцять років думки про одруження не відвідували поета. Волошин зміцнився у думці, що має бути похований там, де пообіцяв Лілі. 
Не такий як усі, у 1914 р. Волошин писав лист Військовому міністру Росії Сухомлинову з відмовою від участі у кривавій бійні Першої світової війни.
У Коктебелі ж він заснував «Товариство обормотів» – єдиний острів свободи, свята в океані сірих радянських буднів. Сюди приїздили друзі, часом їх було до 600 осіб. До радянських органів сусіди писали доноси про аморальність хазяїна будинку («Бог з ним, з його пляжем нудистів (Чи ми голих не бачили?), але він не бере з приїжджих грошей! Це не по-комуністичному — пускати іногородніх жити безкоштовно!»). Виявляється, аморально заважати їм робити бізнес.
Останні десять років Волошин мав спокійне сімейне життя. Він одружився з неймовірно доброю, працелюбною медсестрою Марусею, яка доглядала Олену Оттобальдівну, замінила йому матір, щиро опікувалася гостями.
11 серпня 1932 р. об 11-ій ранку після другого інсульту (перший стався 1929 р.) від запалення легенів помер 55-літній Максиміліан Волошин, поет, художник, перекладач.
Похований, як він заповідав, на вершині приморського пагорба Кучук-Янишар, що обмежував Коктебель ліворуч, а Карадаг обмежував його праворуч.
І от, везучи майже квадратну домовину з «сімома пудами чоловічої краси», кінь не витримав перевантаження, не зміг дотягнути до вершини. Останні двісті метрів друзі несли Волошина на руках.
«Даремно ти, Максе, мами не слухав…», – думали вони.
Марія Степанівна Волошина після смерті чоловіка коктебельських порядків не міняла. Поки була жива, безкоштовно приймала всіх, кого так любив Макс.
