Мій народ заїли будні,
Скаламутили душу його
Люди!
Само спалюйте ницість,
України не цурайтеся,
Рідною мовою
Щодня причащайтеся!
Автор цих рядків, Ірина Сеник народилася 8 червня 1926 року у Львові в родині колишнього січового стрільця Михайла Сеника та Марії Сеник. Навчалася у народній «Рідній Школі» ім. Короля Данила, приватній дівочій гімназії Іллі та Іванни Кокорудзів (Українське педагогічне товариство). Віршувати розпочала у 9-річному віці, — писала потайки на клаптиках паперу. З 1939 року — член Юнацтва ОУН, з 1941 року стала членом ОУН. Працювала в крайовому відділі пропаганди, в митрополичій консисторії під керівництвом Андрея Шептицького. Після смерті матері, батько забрав Яринку з собою в ліс, щоб вона не потрапила до Німеччини. Була дівчинка і куховаркою, і санітаркою. У 1944 році вступила на факультет іноземних мов (англійська філологія) Львівського університету.
Після війни, у 1945 році, потрапляє до тюрми на Лонцького. За звинуваченням у зв’язках з УПА засуджена у 1946 році на 10 років концтаборів у Сибіру («Озерлаг», «Ангарлаг» Іркутської області) та довічне заслання. Та молодість була оптимістичною:
А я ще вернуся у Львів,
І буду в ньому вічно жити,
Бо там розцвів мій перший спів,
Найпершого кохання квіти.
Десять полинових років серед грабіжників і повій, де «шибки од мату посиніли», дозрівала дівоча самотність під чужими зорями. Ірина Сеник карбувала журбу в поезіях:
Білі кетяги, білі!
Побіліла калина.
Сиві скроні, ой сиві!
Посивіла дівчина
У концтаборі жінки шили білизну, а нитки та шматки, які удавалося затаїти, Ірина пускала в дію: вишивала свої поезії білим по білому; вишивала українські церкви, знамена, іконки, цитати пророків. Вийшла з табору у 1956 році з 2-ю групою інвалідності.
І знову неволя — заслання в сибірському Анжеро-Судженську, Кемеровської області. У ті часи слово «зек» розшифровували як забайкальський комсомолець. Про ті часи БАМу Ірина Сеник писала6
Навколо Братська
Могили братські
На трупах в’язнів тисячі трас
На трупах в’язнів тисячі ГЕС:
«Тут ми страждали,
тут ми вмирали –
Звучить понурий стукіт колес…
Там заочно закінчила курси медсестер. У 1968 році закінчився термін заслання. Після заслання Ірина Сеник приїхала до Івано-Франківська, недовгий час працювала медсестрою з ув’язненими у туберкульозній лікарні. Познайомилася з В’ячеславом Чорноволом, Валентином Морозом та іншими діячами руху опору; допомагала у поширенні самвидаву. У грудні 1969 року підписала заяву 16-х колишніх політв’язнів «Знову камерні справи?» на ім’я Голови Президії Верховної ради УРСР, яка спрямовувалась проти практики засудження в ув’язненні.
Черговий арешт відбувся у 1972 році. Вирок суду — 6 років ув’язнення та 5 років заслання. Ув’язнення відбувала разом з Катериною Зарицькою, Іриною Калинець, Ніною Строкатою-Караванською, Надією Світличною, Оксаною Попович, Стефанією Шабатурою в таборі «Дублагу» (ЖХ-385/3 в с. Барашево Теньгушівського району, Мордовія).
У 1978 році за виступ на похованні Влодка Івасюка особливо небезпечна рецидивістка була етапована на п’ятирічне заслання. Після місячного етапу доставлена до м. Уш-Тобе Талди-Курганської області, Казахстан. На засланні, у 1979 році стала членом Української Гельсінської групи. В той час, коли імперія співала «Мой адрес – Советский Союз», у Нью-Йорку побачили світ збірки поезій «Нездоланий дух» та «Сувій полотна», а у Канаді опублікували книгу її вишитої поезії «Біла айстра любові».
Звільнилась у 1983 році з забороною працювати за фахом. Після звільнення повернулась в Україну та поселилась не у Львові, а у Бориславі. У 57 років одружилась із колишнім політичним в’язнем Василем Дейком. У 1990 році брала участь у створенні партії «Державна самостійність України». Останні роки життя була прикута до ліжка.
Померла Ірина Сеник у 83 роки 25 жовтня 2009 року.
