Оскільки «Кожне життя є наслідок солодкої любові, а кожна любов є початком гіркого життя», то 4 червня 1909 р., у Харкові в сім’ї залізничника побачив світ Олександр Ільченко. Батько Олександра, Єлисей Матвійович Ільченко, службовець на Південній залізниці. Мати письменника Євдокія Андріївна Ільченко (у дівоцтві – Гармаш) в юності навчалася у народній школі Христі Алчевської.
У висілку залізничників Іванівці на берегах Дінця та Лопані промайнуло дитинство Сашка. Тоді і запізнав хлопчина козака Мамая. От як це описано в романі Олександра Ільченка «Козацькому роду нема переводу»: «В сараї над льохом зосталась від мого прапрадіда… чимала скриня… А на порепаному та полупаному віку скрині сяяла мальована картина… Мені вже сповнилось тоді років п’ять або й шість, і я частенько, якщо звідти не кричали на мене попідсипувані весною квочки, ховався на дні тої скрині й не зводив очей з помальованого віка, що його я, наче ляду, спускав над собою, немовби поринаючи в інший світ, …у світ казки, в той волошебний (як моя баба Ганна казала) світ, котрого я не забуду ніколи в житті та навіть і по смерті…» Парсуна козака заворожувала, Мамай не відпускав: «Ще хлопцем бувши, – мені тоді сповнилось років вісімнадцять, – їздив я до Катеринослава (як звали тоді Дніпропетровськ), щоб розпитати про Мамая в Дмитра Івановича Яворницького, невсипущого шукача запорозької старовини, найвизначнішого історичка Січі…» У невеличкому домашньому музеї Яворницького, Сашко побачив різних Мамаїв, колекцію чортів Анастаса Смоктія, запалився темою, почав збирати колекцію Мамаїв і чортів. Скільки тих Мамаїв у нього з’явилося: і намальований Давидом Бурлюком, і витканий косівським майстром Кошаком за ескізом художника Бутовича. Навіть екслібрис із зображенням козака Мамая. У архівах Олександра Ільченка зберігаються листи, що приходили на адресу: «Козаку Мамаю – у власні руки». Зрештою, поза очі Ільченка називали Мамаєм і навіть віталися словами: «Козацькому роду нема переводу!» Та й сьогодні на Байковому його спокій охороняє бронзовий Мамай.
Випало Сашкові щастя подружитися з Христиною Алчевською, яка відзначила його здібності. Учнем семирічної школи 12-річний Сашко почав вечорами працювати в друкарні видавництва «Рух» коректором, де й пробув кілька років (я сама працювала – знаю, що це за хліб, а у 12 років! Треба було мати вроджену грамотність, крім того тоді переходили на новий правопис!). У 1928—1931 рр. О. Ільченко навчався на літературно-лінгвістичному факультеті Харківського інституту народної освіти. З 1929 р. почав друкувати свої нариси у журналах «Жовтень», «Піонерія», «Знання та праця». У 1932 р. вийшла збірка його нарисів «Дніпрельстан»). Олександр був переконаний, що «Життя є наука про смерть!», а «Краплина щастя — солодша від барила мудрості». У Харкові Ільченко подружився з Бронеком Бучмою, закохався в Ірину Зубову, майбутню дружину пасерба Бучми – Ігоря. Олександр навіть дав одній із дочок її ім’я.
У 1937 р. воронок приїхав за батьком: арешт, за рішенням «трійки» був засуджений за націоналізм і засланий до Сибіру, де в 1941 році помер від голоду та обморожень у таборі на Тайшеті. Тільки стара батькова кобза лишилася…
Тоді ж до рук НКВД потрапив страшний документ: фото батька та сина, де Олександр був у вишиванці та смушевій шапці. Ільченка звинуватили в тому, що він воював у Петлюри. «Слухайте, — казав він. — Я дев’ятого року народження. Мені було п’ять років!» На щастя, це подіяло.
У 1939 р. О. Ільченко переїхав до Києва, де був редактором «Дитвидаву». З лютого 1939 він – член Спілки письменників СРСР. Саме тоді з’явилася перша редакція повісті про Тараса Шевченка «Серце жде», після кількох редакцій – «Петербурзька осінь».
OLYMPUS DIGITAL CAMERA
Під час російсько-німецької війни Олександр Ільченко мешкав у Ташкенті – там побачили світ шість його книжок (повісті, нариси, есеї). Там познайомився з Раїсою Ісаківною — своєю майбутньою дружиною.
З січня 1943 працював у Москві: редактором відділу літератури в журналі «Україна», що виходив тоді в Москві, та спеціальним кореспондентом газети «Известия», де продовжував працювати і в повоєнні роки. Наприкінці 1943 р. О. Ільченко оселився у столиці України і жив там до останнього свого подиху.
Жили вони тоді на шостому поверсі на Леніна, 68. А чи можна тут вжити слово «жили»? Адже будинок літераторів був перенасичений топтунами кадебе. Ще одна адреса родини – Горького, 24 (будинок службовців КДБ).
Знайшлося у Ільченків троє дочок: Наталя, Катерина й Ірина. «У мене три дочки — і всі на «ф»: філолог, фізик і «фімік», — жартував Олександр Єлисейович.
Думка про Мамая визрівала. І в 1945 р. Ільченко зробив заявку на казково-героїчну кінокомедію «Козак Мамай». Двосерійний сценарій «Козацькому роду нема переводу» письменник подав на розгляд у студію, але відповіді не дочекався.
У 1946 за Ільченком приїхали із ЦК компартії. Забрали рано вранці, а привезли тільки пізно ввечері. Після цієї поїздки він добу лежав, нічого не їв і не говорив. А потім подзвонив у ЦК і погодився. Йому пропонували за мотивами «Петербурзької осені» написати кіносценарій. Сценарій про останню осінь Шевченка десяток разів змушували переробити, узгодити з київськими інстанціями, а затверджували в Москві. Через рік поміняли режисера – І. Савченка. Месія з Москви вирішив розширити хронологічні рамки оповіді на… п’ятнадцять років. Ільченко обурився, що режисер свідомо порушує історичну правду. Ігор Савченко запевнив, що він захищає свій твір від сценарію Ільченка. Письменник знову взявся до роботи: їздив до Ленінграда, шукав у архівах достеменні відомості. Студія затвердила новий сценарій, але режисер усунув автора від подальшої роботи над фільмом. А після розмови завжди обережного обережника О. Ільченка його ім’я зняли з титрів.
У 1952 році всі творці стрічки отримали Сталінську премію. Олександра Ільченка розбила страшна хвороба.
«Я все життя вчився писати повільно», – говорив Ільченко. П’ятнадцять років минуло, поки сценарій став романом-енциклопедією: книга «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця» вийшла друком 1958 р. (з 1958 до 1985 виходила чотири рази).
І коли Ільченкові закидали, що немає зв’язку з сучасністю, він обурювався: а Мамай у пеклі? Це ж кіностудія ім. Довженка, що стогне в зубах анекдотів. Йому запропонували зробити екранізацію «українського химерного роману з народних вуст», відмовився. Може, боявся повторення історії? Українцям припав до душі козак Мамай, пес Ложка; читачі буквально розібрали твір дотепника О.Iльченка на цитати: «Я сам, мамо!», «Побазікати можна і з приятелем, а помовчати — лише з вірним другом», «Краще вмерти в бою весело, ніж помирати сумно», перечитували сцени катування німця борщем:«— Hе вмреш… не вмреш, а дуба даси.
— Славнi пруськi рицарi дають не дуба, а богу душу!»
«Мова — перша зброя в боротьбі: виживе мова, виживе й Вітчизна». Він любив і знав українську мову, мав унікальну колекцію словників. Навіть серед письменників таких було мало. До нього часто дзвонили, як у довідкове бюро: «Сашко, подивися, як там буде…» — і, незважаючи на зайнятість, він міг годинами розшукувати потрібне слово.
16 березня 1961 року відбулася успішна прем’єра кінофільму «Роман і Франческа». Сучасна мелодрамка, над якою працював сценарист Олександр Ільченко, режисер-постановник Володимир Денисенко, автор пісень Дмитро Павличко, композитор Олександр Білаш. Головні ролі виконували Павло Морозенко — Роман і Людмила Гурченко — Франческа.
Сучасна казка з народних уст, над якою працював сценарист Олександр Ільченко, режисер-постановник Володимир Денисенко, автор пісень Дмитро Павличко, композитор Олександр Білаш. Головні ролі виконували Павло Морозенко — Роман і Людмила Гурченко — Франческа.
Активно займався суспільною роботою – був у керівництві товариства дружби з Італією, очолював приймальну комісію Спілки письменників.
Ільченко шанував точність. Навіть його друг Михайло Стельмах приходив вчасно, бо на хвилину запізнишся – і розмови не буде. Він був «жайворон» — рано лягав, рано вставав, Любив капусту по-ільченківськи — квашена капуста з кмином.
16 вересня 1994 р. у Києві помер Олександр Ільченко. На його могилі на Байковому кладовищі — пам’ятник із бронзовим Мамаєм посередині, а під ним — автограф Олександра Єлисейовича.
