Квітень 1838 року буяв на Хортиці. Нарешті, вивчивши пороги, Олександр Засядько добрався до місця своєї мрії. «Нене моя, от ми і зустрілися»,- шепотів генерал, цілуючи землю січовиків. Небавом сивочолий велетень підвівся, обперся на ціпок, полинув у спогади…
Вперше про Січ і козацькі походи почув Сашко від діда Данила – потомственого запорізького гармаша, який змолоду був сотником, згодом став приходським священиком Успенської церкви в Лютеньці. Той розповів про прапрадіда лубенського полковника Якова Засядька, прадіда сотника Лук’яна Яковича. Батько – Дмитро Засядько – головний гармаш Запорозької Січі, родич кошового Петра Калнишевського. Уява малого творила чубатих відчайдухів, які за допомогою літаючих диво – рурок влаштовували вибухи у стані ворога. А коли слова старого січовика ткали розповіді про подвиги Богданка Ружинського, Петра Сагайдачного, Сашко до крапелиночки всотував почуте і присягався, що стане гетьманом. Але до булави потрібно голови, тому прихопився до науки: домашню освіту розпочав із вивчення Псалтиря. Десятилітнім Сашко із рідних Лютеньок відправився до Петербурга, до кадетського училища. Спокійний, здібний упертюх-українець характеризувався як «перший у знаннях, перший у шпазі та шаблі». А знати хотів багато: фізику, хімію, мови, – бо викристалізував свою мету: гетьманом не стану, але секрет козацьких ракет розкрию і до Місяця долечу.
Гай – гай, які-то коні воронії забрали літа молодії, щирих друзів, наставників і перше кохання? Йому тоді сімнадцятий минав, а Оксаночка, графиня Герасимова, вступила у п’ятнадцяту весну. Мріяли одружитися. А козацька обіцянка?
У неповних двадцять із рук Суворова Засядько одержав свій перший орден і чин поручика. Суворов тоді зауважив: «Я став поручиком у 25». Незабаром той же Суворов перед полком зняв із Засядька погони, змінив на капітанські, прикріпив до грудей нагороду. Вперше в історії Росії капітан не царської крові одержав орден Георгія 1V! Згадалися Олександрові й Альпи, Чортів міст і слова Суворова: «У твоїх руках, Засядьку, наше повернення й слава, або ганебна поразка». І покрив себе славою козацький нащадок.
Нарешті війна закінчилася. Щоб зайнятися дослідженням вибухонебезпечних сумішей, довелося перевестися до Чорноморського флоту, бо під орудою Суворова, який вважав, що «пуля – дура, штык – молодец», цього не зробиш. За героїзм, при штурмі Ізмаїла Прозоровський, вручаючи 28-літньому офіцерові орден Св. Володимира ІV з бантом, сказав: «Широкі груди у тебе, але повір, що вже немає, де чіпляти бойові нагороди». Через три роки за взяття Силістрії одержав Засядько підполковника, за взяття Туртукая – орден Св. Анни ІІ ступеня, за Розграду – золоту шпагу «За хоробрість» (таку відзнаку мав ще полководець Багратіон), алмазні відзнаки та другий орден Св. Анни.
Часто згадував Засядько як разом із Іваном Котляревським (автор «Енеїди» мав звання майора, був ад`ютантом Лонжерона) побував у задунайських козаків.
Кирея слави огорнула Засядька і під час війни з французами: під Бородіно воював у складі батареї Раєвського, отримав важке поранення лівого коліна, його полк урятував генерала-фельдмаршала Барклая де Толлі та принца Леопольда ( він згодом став королем Бельгії й запрошував Засядька до себе, обіцяючи золоті гори). Наступного року за подвиг під Берліном найвищу королівську нагороду одержав українець з рук Фрідріха Вільгельма ІІІ, а за Лейпцизьку битву Засядько одержав чин полковника і орден Золотого Георгія, який до нього в російській армії мали лише двоє офіцерів у такому чині.
«Армія не знала кращого офіцера, дуелянти жахались кращої шпаги Російської імперії, жінки втрачали розум перед красенем-атлетом, який ламав по дві підкови разом і був вхожим до імператорів. Олександр Засядько — кавалер найвищих бойових орденів, герой битв — став творцем ракетної зброї і теорії реактивної тяги. Один лише залп його ракетних гармат привів до переможного завершення російсько-турецької війни». ( Юрій Нікітін «Золота шпага»)
Після 15 років кривавих боїв пішов герой у відставку. Повернувся на Полтавщину, де ні діда, ні батьків уже не було. Про родинне гніздо годі й мріяти: не повернути однолюбові Оксани. Продав полковник невеликий маєток поблизу Одеси. На виручені кошти накупив матеріалів для експериментів, побудував кузню-лабораторію і розпочав виснажливу, по 18 годин на добу, роботу. 
За два роки здійснив мрію, сконструював перші зразки запалювальних і гранатних ракет трьох калібрів і спеціальну установку для запуску їх. У Петербурзі комісія визнала, що ракети на відстані 5 верст точно попадають у ціль. Цар, вражений дивовижною зброєю, порушив статут – і присвоїв відставникові Засядькові генеральський чин. Олександр Дмитрович створив і очолив перше в імперії Артилепійське училище, був директором піротехнічної лабораторії, директором Охтинського порохового заводу, директором Петербурзького Арсеналу, командиром учбової артилерійської бригади, «смотрителем» карабінерського полку. Наступного року 39 річний Олександр Дмитрович – черговий генерал 2-ї армії.
І от весна, Одеса, Приморський бульвар. Велетень-герой, упиваючись пахощами моря й бузку, сумно посміхнувся: все є, тільки Оксани не дав Бог. І враз сахнувся – ось вона.
– Пані, вас часом не Оксаною звати? – вирвалося.
– Ні, я – Лізавета. Моя мама багато розповідала про вас, пане генерале.
Це була дочка полковника Максима Гессера, одеського градоначальника і його коханої Оксани. Незабаром герой мрій Лізавети став її коханим чоловіком, а її мати – тещею Засядька. Через 9 місяців – щасливим татом Олександра, потім ще п’ятьох синів і двох доньок, серед хрещених батьків яких були великі князі Михайло та Костянтин. От тільки небагато часу приділяв Засядько сім’ї. Коли ж видавався час, у салоні генерала-аншефа (звання повного генерала) лунали українські пісні у виконанні Михайла Глинки, Олександра Аляб’єва. Часом хазяїн сідав за рояль, а дружина співала романси. Граф Михайло Огінський, прощаючись, зіграв тут свою найкращу річ – «Jeszcze Polska nie zginela…»
Від 1827 року генерал Засядько очолив штаб артилерії російської армії. Коли Росія розпочала війну з Туреччиною, за допомогою ракет Засядька взяли фортецю Браїлів. Далі була Варна, яка 6 місяців витримувала по кілька атак щоденно. (У 1606 році його прадід та козаки Сагайдачного уже брали це місто, тепер черга нащадка козацьких гармашів). З чотирьох сторін пролунало 6 залпів: турецька фортеця запалала – і через півгодини з’явилися білі прапори. Повний тріумф Засядька!
Після 37 років нелюдських навантажень пережиті три інсульти «апоплексичні удари» змусили «залізного генерала», начальника штабу піти у відставку і «кинути смертний якір» у Харкові, за 80 верст від якого був маєток його дружини. Але на забуття Засядько не скаржився: сам цар Микола І приходив до його харківського будинку за порадою.
Олександр Дмитрович чотири роки боровся з хворобою, він майже не виходив із дому, кожний звук викликав біль, але не припиняв творити. Він винайшов пристрій, за допомогою якого судна зможуть долати дніпровські пороги. Навесні 1838 року разом із друзями вирушив у подорож по Дніпру і дійшов висновку: «дійсно можна влаштувати вільне плавання з допомогою винайденої машини».
На Хортиці висповідався козак вітру та землі святій, попрощався… По дорозі додому він потрапив у сильну зливу, застудився і 27 травня 1838 р. відійшов до берегів Вічності в монастирі під Харковом.
Література:
Никитін Ю. О., Золота шпага, М., Центрполіграф, 1998.
Романчук О.К., Конструктор бойових ракет, Зб. нарисів, Аксіоми для нащадків: Українські імена у світовій науці, Львів, “Меморіал”, 1992.
Залишити відповідь