Михайло Іванович Марченко народився 19 вересня 1902 р. у с. Гатному Київської губернії, у сім’ї казенних селян. Коли Мишкові було 7 років, померла мати і старші брати взяли на себе опіку за малими. Михайло у 1918 р. закінчив двокласну земську школу й працював на своїй латочці землі разом із старшим братом Степаном (розстріляним гітлерівцями у Бабиному Яру). В лютому 1919 р. М. І. Марченка обрали секретарем ревкому та комбіду в с. Гатному. А далі був комсомол, навчання в артилерійській школі, армія, ВКП(б)-КП(б)У. 1929 р. М. І. Марченка виключили з партії, потім поновили за необґрунтованістю звинувачень.
Спочатку Михайло вибирав безкоштовне навчання, а потім – тільки історію України, Інститут червоної професури при ВУЦКВ (1932-1937; Харків-Київ). Навчався на iсторичному факультетi, залишився в аспiрантурi. Згодом скерований на посаду завідувача сектору феодальної доби в Інститут історії України АН УРСР (1937-1939) та кафедри історії Київського педагогічного інституту. Секретар парторганізації Інституту історії АН УРСР, депутат Київської міської ради. Марченко завжди спілкувався українською мовою, мав добре дозоване почуття гумору; був трагічним оптимістом, бо хіба можна було викладати iсторiю України, не маючи цих рис? Викладав так, що i сам одержував задоволення, і не брехав. Оглоблiн дуже шанував Марченка.
До 1935 р. жив у Харковi, коли столицею зробили Київ, переїхав на Червоноармiйську вулицю столиці. Потім переселилися на улюблене місце: вул. Десятинна, біля Михайлівського собору. Там мали кімнату з казеними меблями в гуртожитку Інституту червоної професури.
Як усі хазяйські діти, Михайло Іванович одружився рано: малописьменна сільська дівчина виявилася роботящою та мудрою по життю. Вміла з нічого борщ зварити, перелицьовувати й шити. Пишалася, що її синьоокий, русявий чоловік найелегантнiший професор в унiверситетi., Виховали Марченки трьох дочок – всi кандидати наук; сина – журналiста.
16 жовтня 1939 р. ухвалою Політбюро ЦК КП(б)У Михайло Іванович Марченко призначений ректором Львівського університету. Перший український ректор Львівського університету, перший «червоний професор» у Львові почав збирати власну бібліотеку – книжки з історії, «Антирадянський п’ятитомник» К.Левицького, «Українсько – московська війна», «Моя боротьба» А.Гітлера. Всі сили віддав реформуванню університету. Утворив нові кафедри української мови, літератури, історії, навчання перевів на українську мову. Львівський університет розрісся втроє. Величезна кількість одержувала щомісячні стипендії, безплатне мешкання, дешеве харчування. На будівлі університету з’явилася табличка з написом «Львівський український державний університет».
У травні 1940 р. захистив кандидатську дисертацію «Боротьба Росії й Польщі за Україну в перше десятиліття після приєднання України до Росії, 1654-1664». (Уявляєте, яка тема – після розстрільних рокiв? Загарбання, а не приєднання!). Пізніше його онук, відомий дисидент Валерій Марченко, згадуватиме, що книжка «Боротьба Росії і Польщі за Україну» «навчила багатьох любити Батьківщину» і додасть: «Я, наприклад, один із них».
Згодом це інкримінували Марченку як «перекручення національної політики» і 23 серпня 1940 рішенням організаційного бюро ЦК КП(б)У звільнили з посади ректора, бо «не справляється» з обов’язками. Рішення затверджене ЦК ВКП(б) 6 листопада 1940.
Зі Львова Марченко повернувся до Києва на попередню посаду в Інституті історії України АН УРСР. Директор Інституту історії Бiлоус i парторг Петровський професорові Марченку на все життя прилiпили тавро – нацiоналiст і сигналізували «куди треба». Чому? По-перше, на лекціях з історії української культури професор Михайло Іванович Марченко називав багато імен славетних митців, і обурювався, що російські історіографи чомусь вважають українців своїми. По-друге, завжди, навіть на вулицi Марченко спілкувався українською. Донесли, що його приятелями були Максим Рильський, Володимир Сосюра, актори з театру Франка. Вони зустрiчалися у погрiбку «Закарпатська троянда», що навпроти Оперного театру, щоб за чарочкою вина погомоніти вiдверто. Максим Рильський дуже любив професора за енциклопедичну пам’ять. Вся iсторiя України в нього була в головi.
У ніч з 22-го на 23-е червня 1941 р. Михайла Марченка арештували. О третій ночі вивели з хати і гнали етапом на Харкiв, потiм у товарняках вiдправили до Сибiру. «Активного українського націоналіста» без суду утримували у в’язницях Томська, Маріїнська (Кемеровська область), Новосибірська. Довгі роки професор у камерах в’язниць читав лекції українською мовою.
– А чому ні? – дивувався Марченко, – Це історія України, а українська мова – державна.
У лютому 1944 р. у Новосибiрську за відсутністю складу злочину Михайла Марченка відпустили на волю: у благенькому одязі, без копійки, без документів (вони ще не прибули) вигнали на сибірський мороз. Людина нелегкої долі, високої культури й освіченості, М.І.Марченко не пропав. Він викладав у Новосибірському педагогічному інституті, заробив на дорогу додому. З 1945 – у Київському педагогічному інституті. У 1956 виступив на партійних зборах педагогічного інституту згадував перебування в таборах і додав: «українська культура за роки радянської влади розвивалася менше, ніж в дореволюційні роки, що зараз майже немає українських шкіл і ми маємо факти, коли в школах діти не можуть навчатися українською мовою». У 1956 р. відбулася ліквідація історичного факультету Київського педагогічного інституту, тому у 1956-1974 працював на історичному факультеті Київського державного університету. У 1961 в Ленінградському державному університеті захистив докторську дисертацію, з 1962 – професор. 
Старий професор виховував українців і дочекався світлої миті. Його рідний онук Валерій (по батькові Умрилов) запитав: «Ну, який із мене Умрилов? Можна я візьму твоє прізвище?» Не прізвище матері (по другому чоловікові Ніна Смужаниця), а дідове… Так він увійшов у історію – Валерій Марченко. У червні 1973 р. за антирадянську діяльність Валерія арештували. Професор одразу став старим і немічним, його відправили на пенсію; знайомі зі страху почали відвертатися, тікати.
Прямо на вулиці 77-літнього пенсіонера «незнайомі» по-звірячому побили: довгі місяці хвороби, лікарні; активізувалась хвороба Паркінсона. Інтелект було знищено. Понад три роки мучився енциклопедист, не впізнаючи навіть рідних; інколи важко народжував якесь слово. Наприклад, відчуваючи руки Валерія, промовляв: “Радість!”
22 січня 1983 р. у Києві помер 80-річний історик. І дід, і онук Марченки знайшли вічний спокій у рідному с. Гатному.
Залишити відповідь