– Ну, сусідонько, ти мені так багато казала-мазала! І про козацький рід Іваненків, про батьків Оксани, які своїх дітей чужим рукам не доручали: власним прикладом виховували. От про вченого Д.Д. Іваненка я від тебе почула вперше: він же глиба, особистість! А тепер і про Оксану пора згадати…
– Хомівно, у тебе ж є Інтернет, книжки, хай Івасик сам напише.
– Отакої! Ти бачила тексти в тирнеті? Розкажи сама, будь ласочка…
– От ти лисичка. Добре, слухай!
Лідочці було 14, Дмитро мав 39, коли вони повінчалися. Купили молодята в Полтаві садибу, забрав Іваненко своїх батьків, а Лідочка свою маму та молодшого братика Іллю. Велика родина розмістилася у двох будинках. Дмитро працював головним редактором приватної газети, дружина викладала в сиротинці та давала приватні уроки.
Через п’ять років у Іваненків з’явився син Дмитро, за ним 13 квітня 1906 року народилася Оксана. Батько обожнював сина, проводив із ним увесь час, навіть редакцію переніс до власного будинку. Оксанка була з бабусями та мамою. В їхньому домі бабуся вела репетиторство з німецької та французької, мама – з інших предметів. Дмитро й Оксана радо сиділи на цих уроках. Чи варто дивуватися, що в чотири роки дівчинка могла читати, незабаром – писати, а в шість років почала видавати власний журнал «Гриб». Якщо ми з вами грали «в домик», «у школу», то діти Іваненків давали справжні уроки. Здавалося, завжди Оксана бажала бути вчителькою.
Рано вона навчилася редагувати часописи, адже батько випускав «Колокольчик» – газету для дітей. А ще домашня бібліотека, у якій було багато художньої, наукової та дитячої літератури. Відчутність радіо, телевізора теж була благом: діти збиралися в саду й читали вголос твори Г.Х.Андерсена, М. Гоголя, Т. Шевченка, дитячі журнали і майже все прочитане одразу перетворювали на веселі ігри, вистави. Родина жила недалеко від театру і не пропускала жодної вистави. Пройдуть роки і вже старенькі Дмитро й Оксана Іваненки напишуть про «щасливе дитинство». Оксана згадувала, що найбільше любила «грати в ляльки та писати повісті». 
А далі була гімназія, потім робітнича школа. У 15 років Оксанка вступила до Полтавського інституту народної освіти.
У 19 років Оксана підкорювала столицю: навчалася в Харківському інституті народної освіти, там познайомилася з Наталією Забілою, найближчою подругою всього життя. Дівчата мали спільне для мовчання: Наталія була з аристократичної родини, а дід Оксани колись купив собі особисте дворянство, яке надавалося дружині та дітям жіночої статі; так стала дівчина дворянкою. Відомо, як радянці ненавиділи дворян, українських письменників та ще й жінок.
Влітку 1924 р. на канікулах, Оксана довідалася, що поблизу Полтави розташовано дитячу колонію, яку очолював добрий знайомий її матері, А.С.Макаренко. Оксана Іваненко влаштувалася вихователькою у колонії; стала прообразом Оксани Варської, поетеси та педагога з роману «Педагогічна поема» А.С. Макаренка.
Це був час, коли серйозні радянські поети, письменники обговорювали тему шкідливості казок для дітей. Іваненко обстоювала необхідність народних, літературних казок, стала засновницею сучасної української літературної природознавчої казки. О. Іваненко відчула себе письменницею, бо тримала в руках свої перші «дрюки».
«Пишучи казку, я перевтілювалась абсолютно, жила мріями моїх героїв: пташок, комах, кисличок, берізки, верби. Я вже не могла думати про щось інше», – визнавала письменниця, чиї казки позначені науковою фантастичністю.
25 грудня 1926 р. у Харкові Оксана стала матір’ю Вале́рії (Во́лі) Володи́мирівни Іване́нко. Цього ж року закінчила факультет соціального виховання, вступила до аспірантури при Українському науково-дослідному інституті педагогіки, писала дисертацію на тему «Дитяча літературна творчість».
У цей час до Харкова переїхав її брат із родиною. У домі Дмитра Оксана познайомилася з Левом Ландау і він почав виявляти знаки уваги (побачення, квіти, писав казки для Волі), але нічого не склалося. Оксана не переставала кохати батька Волі, народила від нього й сина Віктора. Вдома з дітьми був батько Оксани, частенько Наталя Забіла «підкидала» свого сина Тарасика Божка. Спостерігаючи за розумним, цікавим до всього, задерикуватим, моторним, запеклим футболістом, Оксана Іваненко уявляла образ малого Тараса Шевченка. «Коли я почала писати про малого Тараса, мимоволі уявила його зовні схожим на свавільного і жвавого хлопчика, сина моєї найближчої подруги — Наталі Забіли», – писала вона про роман «Тарасові шляхи».
Робота в редакції, збір матеріалу для майбутніх книжок поглинали час.
Та прийшла війна … під Києвом у 1941 році загинув батько її дітей. Разом із батьком і дітьми Оксана Дмитрівна переїхала до брата у Свердловськ. 12 осіб жило у двокімнатній квартирі, її брат – світило науки – радів, коли приносив із роботи кісточку з ознаками м’яса. У ніч на Новий 1943 рік помер її батько. Нарешті вони повернулися до Києва. О. Іваненко працювала відповідальним редактором журналу «Барвінок». Крім казок письменниця складала й повісті про видатних людей: «Друкар книжок небачених» (1947, про Івана Федоровича).
У 1951 р дочка Воля закінчила Київський університет, 1952 викладала в ньому, але у 1953-му важко захворіла на поліомієліт: не могла говорити, рухатися, приречена на постійне перебування в ліжку при повній свідомості. І так упродовж 15 років талановита дитяча письменниця Воля намагалася диктувати свої твори. У 42 роки померла Валерія Іваненко.
Материнське горе не забулося, але письменниця продовжила працювати.
Вона перебралася на дачу до Кончі-Озерної, творила на свіжому повітрі. 
Закінчила роман «Тарасові шляхи» (1961, про Тараса Шевченка).
Першою вона написала белетризований роман про Марка Вовчка «Марія» (1973, 1988).
Раділа, що здійснила художній переклад українською мовою «Тургенєв» Андре Моруа з французької раніше, ніж з’явився переклад російською.
А.Базилевич, С.Караффа-Корбут, В.Касіян ілюстрували книжки О.Д.Іваненко.
Померла О.Д. Іваненко на 92-му році в Києві 17 грудня 1997 року. Похована на Байковому кладовищі.
