Його душа й на схилі літ шукала краси. Українська поетеса Валентина Ткаченко, на 26 років молодша («Я старший од Вас на цілу епоху»), красуня, чиє обличчя світилося, одухотворювалося і Олександр Петрович познайомилися у Саратові під час війни.
Валентина Ткаченко народилася 6 березня 1920 р. в містечку Корюківка на Чернігівщині в родині робітника. Як усі бігала до школи у Олексіївці, писала наївні поезії. Після школи-семирічки поїхала до Харкова і вступила до газетного училища (Як Вам назва?) імені М. Островського, потім до культполітосвітнього технікуму. У 16 років дівчинка раділа першій публікації вірша, писала статті до газет. Вирішила стати поетом, вступила до Київського університету на філологічний факультет. Добра, привітна, товариська, вона одразу знайшла собі друзів, особливо серед поетів-початківців. Валентина писала дитячі поезії, пейзажну, любовну лірику. У 1940 р. вийшла її перша книжка поезій «Зелена сторона», якій високу оцінку дав Павло Тичина.
Але і в її життя увірвалася німецько-радянська війна: як усі рила окопи під Києвом, потім разом із біженцями тікала на схід. Зупинилася у Саратові, працювала інструктором ЦК ЛКСМ на українській радіостанції ім. Т.Г.Шевченка: редагувала передачі, виступала перед мікрофоном. У Саратові вона познайомилася з військовим кореспондентом газети «Красная звезда» Олександром Довженком і стала героїнею його епістолярного роману, що був поезією найвищого ґатунку. Наприклад: «Згадуйте часом про мене. Не зважайте на старомодну громохкість моїх листів. Хай ні вони, ніщо Вас не обтяжує. Адже пишу я на основі іншої сили речей, що мене створила». У 1943 р. вийшла з друку її книжечка «Просторами України». З цього часу чільне місце в творчості мисткиня посіла пристрасна особиста поезія – «Дівоча лірика» (1946), «Весняні вітри» (1950).
Валентина мала чоловіка – художника Сергія Адамовича, сина Романа. Вони повернулися до Києва, жили напроти Київської кіностудії.
У 1952 р. Довженко жив у Новій Каховці, збирав матеріал до фільму «Поема про море». Бачив, як йшли під воду козацькі села, плавні, Великий Луг, Запорозька Січ – і мучився нападами стенокардії та гіпертонії. Тоді Олександр Петрович знову зустрів Валю. Її син Роман Адамович згадував, що до них часто заходив Довженко, і вони втрьох гуляли в яблуневому саду кіностудії.
Родинне життя В. Ткаченко не склалося, у 1953 р. вона розлучилася з чоловіком, сама виховувала сина Романа. Але її підтримували слова Олександра Петровича: «Як багато прекрасного принесли Ви мені. Скільки одкрили добра. Скільки краси розбудили, Валю. Як зворушливо піднесли Ви в моїх очах людину, матір. Скільки спогадів дорогоцінних про Україну, про наше Полісся, про мою красуню Десну, про юність давню мою, про дитинство і… про літа мої і серце».
«Ви більше принесли мені добра, ніж я Вам. І споминаючи Вашу зворушливу увагу до мене, я сповнений найглибшої пошани до Вас. Так вже воно й лишиться.» (лист за жовтень, 1952 р)?!
У Довженка навіть з’явилася думка про розлучення з Юлією. «І як же я міг отак жити без тебе стільки років? Як оскудівала моя душа без твого тепла, без святкової лірики твоєї?..» — пише він. Але Солнцева залізно тримала чоловіка, ретельно контролювала листування Довженка з Валентиною.
19 грудня 1970 р. у Києві 50-літня Валентина Данилівна Ткаченко померла після тяжкої тривалої хвороби.
Більше 30 книжок видала В. Ткаченко, немало з них для дітей. Останню збірку «Обриси» після смерті поетеси оформив її син Роман .
Квітень приплив у човні,
перейшов усім шлях уповні,
голубий його човен
ранніми квітами повен.
Ледве пташок він зачує,
найкращі квітки за пісні подарує.
Залишити відповідь