Сидимо, тихеньку розмову тчемо.
– От ходила я на базарь, – почала Хомівна, – така краса, все цвіте. Глипнула: наче форзиція, підійшла ближче – ні, квіточка жовтенька, але якась незвична.
Що воно таке? Чомусь раніше не зустрічалося.
– Кажеш, на форзицію схожа? Кущик геть сонячний, жовтий? І сам-один росте?
– Та, да, – протягнула сусідка.
– Гадаю, що то дерен.
– Ні, терен я знаю, – не здається Хомівна.
– Дерен – не терен: дерен справжній, він же дрінкове дерево, він же кизил звичайний (Cornus mas L.). Ще до початку нашої ери в Криму греки вирощували кизил і пили кизиловий сік, кизилове вино. От тільки дерен у парі живе, тільки тоді плоди дає.
– Це як шовковиця та шовкун?
– Так.
– Уот я вспомніла, што кізіл да жолуді билі піщєй ідальго Дон Кіхота і єво вєрнава аружиносца Санчо Пансо, – пригадала Софочка.
– Оце і я згадала у поемі Івана Котляревського «Енеїда» посли-козаки в царя Латина «пили сикизку, деренівку і кримську вкусную дулівку, що то айвовкою зовуть»….». Я ще в школі задумувалася: ясно, що дулівка – настоянка з груші-дулі, але айвовка – з айви ж… Була певна, що деренівка – з терену, а виявляється – з дерену-кизилу. Що ж тоді сикизка?
– Виявляється, настоянка з червоних ягід – сикл. Сикизка могла бути міцна настоянка з будь-якої червоної ягоди, частіше з інжиру.
– Ти ба, 60 років пройшло, як я в школі це читала, а тільки нині узнала, – метикує Хомівна. – А як же правильно дерен чи кизил?
– Можна вживати обидва слова: і дерен, і кизил. На світі існує понад сотні видів дерену, з них їстівні дерен коуса, дерен-тихоокеанський і дерен-свидина, що зовсім не схожі на те, що ми називаємо «кизилом».
– Найвідомішими кизилами є кущики, посаджені Лесею Українкою у 1905 році в садибі київського художника Фотія Красицького, на вулиці Брюсова, 20, родича Тараса Шевченка та у сімейному маєтку письменниці в Колодяжному на Волині.
– Ага, згадала, – переможно рече Хомівна: Майя Дерен – киянка, американська режисерка та теоретик кіно.
