«Хочу, аби слава Тараса дибом стала на весь світ.
Щоб постав не якийсь чабан у шапці-бирці,
а Данте, Лютер, Вольтер разом» (О. Русов)
19 лютого 1847 р. у Києві народився Олександр Русов — статистик, етнограф, фольклорист, чоловік Софії Русової, батько найвідомішого українського іхтіолога Юрія та політика Михайла; тесть художниці Наталії Ґеркен-де-Лаваль- Русової. Четверта дитина в родині Олександра Захаровича та Олени Антонівни Русових. Батько – росіянин із Костроми, служив військовим лікарем на Кавказі, де і побрався з Оленою фон-Фогель. У 1839 р. після поранення призначений молодшим ординатором Київського військового шпиталю, де служив до останніх днів свого життя. Родина була російською, але вечорами Сашко захоплено спостерігав, як батько разом із друзями під акомпанемент гітари співав українські пісні, особливо улюблену «Хлопче, молодче !» А якщо повз двір проходив лірник чи бандурист, то його запрошували, щоб нагодувати й послухати співи про «Біду» або «Ярему та Хому». «А нам, детям,— писав пізніше Олександр Русов,— по вольности дворянства дозволялось прослушать эти рапсодии на непринятом в гостиных языке». Дійсно, батько Русова дослужився до чину колезького асесора, отримав особисте дворянство, а його нащадки мали статус «обер-офіцерських дітей», дозволяв здобуття освіти, звільняв від рекрутської повинності. 22 жовтня 1853 р. у 44-річному віці помер батько, заразившись холерою від своїх пацієнтів.
Виховували Сашка світочі української науки: домашнім вчителем був Володимир Антонович, у гімназії викладав поет Олександр Тулуб (батько відомої письменниці), в університеті – Михайло Драгоманов. Під час навчання в Київському університеті став членом підпільної Старої Громади. За короткий час громадівці (їх було всього 17 осіб!) уклали словник української мови, редагували газету «Київський телеграф». У міському театрі вони поставили оперу Лисенка «Різдвяна ніч», де партію Вакули співав Русов. 25-річний жвавий, веселий, співучий (мав прегарний тенор) Олександр полонив серце 15-річної Софії. По закінченні історико-філософського факультету викладав грецьку та латину в гімназії в Києві.
У 1873 р. за завданням громадівців Олександр їздив до Кирелівки, звідти він привіз спадкоємців Тараса Григоровича – братів Осипа та Микиту Шевченків, у яких «Громада» офіційно викупила за 5 тисяч карб. право на видання «Кобзаря».
Після відкриття Південно-західного відділу Географічного Товариства став його активним членом, у 1874 р. брав участь у підготовці перепису населення Києва.
Після того, як Михайло Драгоманов посватав для Русова Софію, після вінчання, на якому весільним батьком був Микола Лисенко, молоді виїхали до Праги. Там вони упродовж двох років підготували й видрукували двотомник «Кобзар». В Україні Русов почав укладати граматику української мови.
Сім’я обростала дітьми: Михайло (названий на честь Драгоманова), через півтора роки Ольга. Родині Русових доводилося часто переїжджати, жити в селах. Софія закінчила курси повитух: лікувала селян травами, приймала пологи. Молода сім’я за власні кошти придбала міні-друкарню та видавала українські книжки-метелики. У Чернігові вони заснували першу громадську бібліотеку. За це усі четверо (з дітьми!) потрапили до в’язниці. «Слідчий обурювався, – писав О. Русов, – що ж ви хочете досягти виданням цих книг? Може, ви хочете, щоб всякий ваш хохол читав і книги, і газети на своїй мові?»
Родина пережила 13 обшуків, п’ять арештів, сорокарічною Софія Русова у в’язниці народила сина Юрія, якого хрестив тюремний лікар.
На піднаглядного, безпаспортного Русова окошився світ: смерть 33-річного сина Михайла, висилка з України, страшні напади астми… А він не здавався. Живучи в Петербурзі, уклав розвідку «Статистика українського населення європейської Росії», зібрав кошти на спорудження пам’ятника Шевченку.
Саме в цей час Ілля Рєпін звернувся до Русова з проханням дозволити змалювати його голову для образу Сократа. Знаючи, як мордує Рєпін свої моделі, Русов дав згоду позувати через 10 років, бо зараз ніколи; якщо ж художник візьметься за проект пам’ятника Шевченкові, позуватиме хоч зараз.
Напад астми 8 (21) жовтня 1915 р. задушив 68-річного Олександра Русова, але слова Шевченка навіки з ним – на Байковому напис: «Раз добром нагріте серце вік не прохолоне!»
Залишити відповідь