«
«15 вересня 1764 р. у Петербурзі за вироком Сенату стратили 24-річного Василя Мировича,» – читаємо ми подібне й махаємо рукою: «Дідько з вами, москалями», не віддаючи шани нащадку козацько-старшинського роду.
Прадід Василя – козацький полковник Іван Мирович, чий загін розбив на річці Кодимі удесятеро більшу білгородську орду. Прабабця Василя Мировича – Пелагея Захарівна. 
Дід Василя, переяславський полковник Федір Іванович Мирович, мазепинець із найвищим військовим званням генерального бунчужного. Малий Федір починав із домашньої школи, далі Києво-Могилянська академія. Вільне володіння грецькою, італійською, латиною, німецькою, польською, російською, українською, французькою мовами; ґрунтовні знання зробили з Федора найближчого помічника гетьмана Івана Мазепи.
Федір Мирович мав надійну, гідну родину: дружина Тетяна Леонтіївна Полуботок і трійко дітей: сини Петро, Яків та дочка Анастасія.
Завдяки таланту переговірника Мировича 8-тисячний загін запорожців на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком приєднався до українсько-шведського війська. Після поразки Карла XII втік до Польщі. Пізніше, Мирович став генеральним осавулом при гетьманові Пилипу Орлику. Об’їздив майже всю Європу з таємними дипломатичними місіями для створення антимосковської коаліції. Довго жив у Швеції, Туреччині й Польщі, помер у Криму.
На вигнанні опинився не тільки Федір, а й його сестра Ганна, дружина Войнаровського, небожа Мазепи. Після смерті гетьмана Мазепи король Карл ХІІ, який ще 1709 року позичив у Мазепи 200 тисяч талярів, став фінансовим боржником сестри Ганни Войнаровської-Мирович. Король Карл ХІІ загинув у бою в Норвегії і не повернув Ганні гроші, тому вона звернулася до шведського уряду з вимогою сплатити борги короля. І хоч уряду Швеції було явно не до того ( точилася чергова війна з Росією), та закон є закон для всіх у нормальній країні – Ганні Мирович-Войнаровській було передано в рахунок сплати боргу королівський замок Тіннельсе і кам’яницю у Стокгольмі.
Після еміграції Генерального бунчужного Федора Мировича всі його маєтності в Україні московська влада конфіскувала. Решта сім’ї Мировичів: їхня мати Пелагея, троє їхніх братів і сестер, були вивезені до Москви, а 1716 р. вислані Петром І до Тобольська (Сибір), де й померли. Їхня мати, після 30 років заслання, 80-річною повернулася з Сибіру на Полтавщину.
Сини Федора Мировича, Яків і Петро, були вивезені до Петербурга. Звідти вони тихцем з’їздили до Польщі зустрітися з батьком, за що цар звинуватив їх у підтримці гетьмана України Павла Полуботка (їхнього родича по лінії матері) і 1732р. заслав до Сибіру.
Там і народився в 1740 році Василь Якович Мирович, якого Катерина ІІ називала «сином і внуком бунтівників». Згодом родині з малолітнім Василем дозволили оселитися в Санкт-Петербурзі. 14-річного Василя зарахували до Сухопутного шляхетного кадетського корпусу. Василь Мирович був героєм Семирічної війни Росії з Пруссією. За хоробрість у боях отримав офіцерське звання. Мирович марно намагався повернути відібрані землі діда, сподівався на вдалий шлюб, навіть на везіння за столом картярів. Випадково офіцер караульної команди в Шліссельбурзькій фортеці дізнався, що там 22 роки утримували його однолітка царя Івана VI, сина імператриці Анни Леопольдівни. Його ув’язнили за наказом двоюрідної тітки Єлизавети Петрівни, яка сама зійшла на престол.
Бойовий офіцер, прибічник справи батька й діда у визволенні України. Намагаючись добитися розширення політичної автономії України, Мирович вирішив звільнити Івана Антоновича, проголосити його імператором і скинути Катерину ІІ. Про свій план розповів єдиній людині – поручику Аполлону Ушакову. 13 травня 1764-го змовники відслужили по собі панахиду, наче за померлими. Та 25 травня Ушаков утопився в річці, і Мирович залишився сам. 
У ніч проти 5 липня 1764 року група солдатів на чолі з Мировичем захопила фортецю, але Іван VI, відповідно до інструкції Катерини II вже був убитий офіцерами внутрішньої стражі. Василь Мирович здався комендантові фортеці.
Українець Григорій Данилевський описав бунт у романі «Мирович». Справа в тім, що пишучи біографію письменника Григорія Квітки-Основ’яненка, Данилевський виявив нотатки Квітки-Основ’яненка до ненаписаного роману про Мировича. Уява Данилевського перенеслась у дитинство, пригадалися розповіді про прадіда, якому «пощастило» навчатися разом із заколотником – Василем Мировичем. Тільки особисті зв’язки при дворі допомогли дружині Данилевича-прадіда врятувати безневинного чоловіка. Роман Григорія Данилевського «Мирович» перевидавався шість разів за життя автора. 
У Києві вулиці Львівській, 15 у Святошинському поки що існує дачний будинок, власником якого був В. Мирович — представник козацького роду Мировичів —Полуботків. 
http://tytykalo.com.ua/674/ Іван Творожников (1848-1919). «Поручик Василь Мирович біля трупа Іоанна Антоновича 5-го липня 1764 року у Шліссельбурзькій фортеці» (1884).
Ivan Tvorozhnikov (1848-1919). Mirovich Standing over the Body of Ivan VI. 1884
http://en.wikipedia.org/wiki/Image:Tvorozhnikov.jpg
Залишити відповідь