Іван Котляревський народився 9 вересня 1769 року у Полтаві, в зубожілій дворянській родині канцеляриста міського магістрату.
Рід Котляревських походив із козацької шляхти. Дід письменника був дияконом Успенського собору в Полтаві, він у 1705 році поряд із церквою збудував хату. У ній народився та прожив своє життя Іван Котляревський, відбудована хата за малюнком Тараса Шевченка.
Батьки віддали Іванка навчатися до дяківської школи, потім до Полтавської духовної семінарії. Там панував суворий режим: ранній підйом, серйозна системна наука – латина, французька та німецька мови, загальні предмети. Найбільшим пеклом для Іванка було зубріння «Енеїди» Вергілія. Недолуга педагогіка так «дістала» Котляревського, що Іван почав віршувати, вправно добирав дотепні та вдалі рими і дійшов до пародіювання «Енеїди». Вечорами Котляревський весело кайфував, складаючи стьоб на «Енеїду» Вергілія. Писав, перелицьовував, сміявся і плакав над нею.
Коли упокоївся батько, Іван покинув навчання в семінарії і пішов на державну службу, але кар’єра чиновника не вабила його, як і церковний сан. Почав на життя заробляти вчителюванням у поміщицьких маєтках Золотоніського повіту. І пішла про нього слава: дуже вченості відданий, досконало володіє французькою, знає латину, давньогрецьку, перекладає Сафо, на скрипці грає та співає.
У поміщика Герасима Сухопеня Іван Петрович був учителем синів і дочок. Якось у Герасима Сухопеня гостював сусід полтавець Максим Пурпура. Гість познайомився з Іваном Петровичем і взяв почитати рукопис «Енеїди», в якій ідеться про мандри запорожців після зруйнування російським царатом Січі 1775 року та українською мовою висміюється пануюча феодальна верхівка. М. Парпура повернувся до Петербурга й одержав дозвіл від цензури на видання поеми. Перші три частини поеми з’явилися у Петербурзі в 1798 році. Чи було це піратське видання?
Сьогодні можна почути про піратську книгу Парпури-«мацапури». Він не привласнював твір Котляревського, на титульній сторінці написав: «Енеида, на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским», а далі додав: «Иждивением М. Парпуры». Поема «Енеїда» І. Котляревського (Петербург, 1798) мала присвяту: «Любителям малоросійського слова усерднейше посвящается». Тобто Максим Йосипович оплатив два перші випуски «Енеїди». 
У Герасима Сухопеня жила 20-річна племінниця Марія. Кажуть, козак, як орел, як побачив так і вмер. Звісно, не вмер, а безтямно закохався Іван у Марію. Вони подружилися – вона виявилася веселою і товариською, а серце в неї було не гіршим, ніж гарненькі оченята. Іван забавляв Марусю веселими історіями, від яких вона заливалася сміхом.
Якось господар зайшов у дівочу, а там Котляревський сидить над аркушем паперу, на Марію палкими очима дивиться і читає:
– Мій друже, вірний, справедливий!
– Чи дуже любиш ти мене?
Дядько закляк на місці – хіба міг він знати, що то були рядки з «Енеїди»? Герасим Семенович сказав: «Панна Марія обіцяна в дружини панові, сусіду нашому. Ось тільки рік жалоби мине за його небіжчицею… Вибачай, пане Іване, я правду сказав тобі». Іван мовчки повернувся й підійшов до дівчини.
– Це правда? – Ловив її погляд, а вона відводила очі. – Скажіть, – молив, – не мовчіть! Марія скинула на нього спокійні холодні очі:
– То Вас не повинно обходити. – і вийшла з кімнати.
Коли вранці господар послав за вчителем, його ніде не знайшли. Спохмурнів пан Сухопень – дуже полюбився йому пан Іван. Дізнавшись, що звичайне людське щастя йому заказане, Іван утік у військо на цілих дванадцять років. На Новий 1796 рік, Іван Петрович надіслав племінникові господаря листа, в якому розповів про розмову з дядечком, просив передати потайки Марії обручку на згадку про нього та свою адресу: «Сіверського карабінерного полку кадету Івану Петровичу Котляревському». Чи чекав вісточки Іван? Певно, що чекав…
Котляревський швидко зробив кар’єру: із Сіверського карабінерського полку перевівся до Псковського драгунського. Брав участь у війні з турками в 1806-1807 рр. Відважний воїн, бездоганний офіцер, для якого «одне лиш дорожче за милу – честь». Став офіцер запеклим картярем, який за зеленим столом розважав гравців читанням «Енеїди» та анекдотами. Поема подобалась, немало охочих переписували й розмножували твір, який піднімав козацький дух.
Вийшов у чині капітана у відставку, оселився в батьківському будинку. Нарешті І. Котляревський зміг навідатися до північної столиці та опублікувати чотири частини книги під назвою «Вергилиева «Энеида», на малороссийский язык преложенная И.Котляревским» (1809). Цього разу кошти на видання дав полтавський поміщик Семен Кочубей.
Оселився Котляревський у невеликому будинку біля собору. Жив не розкішно, але пристойно, і прожив повне пригод життя дворянина, театрала та любителя красивих жінок. Умів прийняти гостей, любив товариство масонів; володів даром говорити про серйозні речі жартуючи, без висміювання, без образ.
Але військові звички лишив. Худорлявий, підтягнутий у свята носив драгунський мундир і мав успіх у панянок. Не одна дівчина задивлялася на ставного та високого Івана Петровича – дівчата сприймали його, як завидного жениха. Приємне, енергійне обличчя, чорне, як воронове крило, волосся, римський ніс, білозуба усмішка – як можна було байдуже пройти мимо? Усмішка у поета була сяючою і звабливою, він устигав зробити жінкам компліменти, перецілувати ручки і шепнути на вушко кожній щось приємне. Анекдоти, примовки, короткі, дотепні викликали сміх – ніхто не міг так майстерно оповідати.
Веселий, енергійний Котляревський не зазнав радощів родинного затишку. У 1808 році Котляревський очолив Полтавський дім виховання дітей бідних дворян. Там Іван Петрович прослужив понад чверть століття. Їжакуваті вихованці любили Котляревського, він полонив їх справжнім чоловічим характером: відважний, мужній, рішучий і разом з тим – приязний і великодушний. Одним із вихованців Івана Петровича в цьому закладі був Михайло Остроградський — знаний математик. А ще залишився в пам’яті як благодійна і чиста людина, готова допомогти. Коли він ішов вулицями Полтави, з ним уклінно віталися всі – від старого до малого. Безжурний і оптимістичний – він ніколи не скаржився: «Я до жалю не мастак: я сліз і кохання боюся».
Коли почалася війна 1812 року, Котляревському було доручено формування п’ятого козацького полку. Ось випадок, про який розповідав сам Котляревський. Вони перепливали на човні через Дунай, один із гребців (він виявився запорожцем), вгледівшись в обличчя Котляревського, спитав його прізвище. Коли той назвав себе, перезирнувшись з товаришем, запитав:
– Чи не той, хто написав «Енеїду»?
– Той самий.
– Так це ти, батьку, наш! – вигукнули козаки (звісно, вони були письменними) і, цілуючи руки, просили стати їх старшиною.
На війні, як на війні: свої порядки, свої гігієнічні правила – екскурсії до будинків гормональних послуг та до актрис гріхом не вважалися і питань про одруження не виникало. Після закінчення війни Котляревському пропонували чин колезького асесора, але поет не хотів розлучатися з військовим мундиром – сам Олександр І надав звання майора з правом носити мундир. Івана Петровича нагородили діамантовим перснем і «пенсіоном» – п’ятсот карбованців на рік. На його могилі в Полтаві на першому пам’ятнику було написано: «Майор Котляревский, сочинитель малороссийской «Энеиды».
У 8-тисячній Полтаві не було ні газети, ні театру, ще й масонські ложі заборонили, от і вирішив Іван Котляревський відкрити театр. Відкрив, а за досвідом поїхав до Харкова, відвідав театр Штейна, який створив і очолив Квітка-Основ`яненко. Придивився Іван Котляревський до гри кращих акторів трупи – Щепкіна, Угарова, Барсова, Павлова, Пряженківської, Медведєвої і від імені військового генерал-губернатора князя М.Г. Рєпніна запросив до Полтави. Молодцюватому майору впала в око примадонна харківського театру Тетяна Пряженківська. Співуча, жвава танцюристка подобалася Григорію Квітці-Основ’яненку, вони зустрічалися, кохалися. Він би й посватався, й одружився, але мати ні в яку. Тому й вийшла Тетяна Гнатівна заміж за нелюба, не прощаючи цього Квітці.
1 вересня 1819 року на сцені Полтавського театру відбувся дебют першої української професійної п’єси Івана Котляревського «Наталка Полтавка». У ролі Наталки була Тетяна Пряженківська, образ виборного Макогоненка створив Михайло Щепкін.
Відбив таки Іван Котляревський (на 9 років старший за Квітку) коханку у колеги. Саме для Тетяни Пряженківської Іван Петрович створив п’єси «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник», а для М. Щепкіна автор написав образи виборного Макогоненка та Михайла Чупруна.
У 1818-21 рр. Михайло Щепкін був актором Полтавського театру під керівництвом І. Котляревського. У 1821 році Григорій Квітка-Основ`яненко, Іван Котляревський організували викуп М.Щепкіна з кріпацтва, у графів Волкенштейнів, які вимагали десять тисяч карбованців. Сторгувалися на 8 тисячах (за Шевченка взяли 2 500). Викуплено Щепкіна було в Полтаві під час гастролей. Найбільшу суму вніс прихильний до Котляревського та його театру губернатор М.Рєпнін. З часом Щепкін очолив власну російсько-українську трупу й гастролював з нею по всій Україні.
Котляревський, як завжди, сяяв приязною усмішкою, сипав меткими, легкими жартами, тонкими компліментами. Одні ним захоплювалися, як Гулак-Артемовський, який писав, що нічого не може бути кращого за «Енеїду»; інші називали поему «умной шалостью»; «професійні патріоти» гудили за «котляревщину».
Український дослідник Є. Руднєв віднайшов у Забайкаллі невідомі листи декабристів. Лист С. Трубецького до М. Бестужева є доказом участі Котляревського у таємному «Товаристві Малоросійському»: «Я добре знаю, що Новиков писав свою Республіканську конституцію з Котляревським. П’ятеро наших товаришів страчені у липні 1826 року, багатьох відправили на каторгу… Котляревського врятувала від суду жінка, яка його кохала…». Хто? Кажуть, княгиня Варвара Рєпніна.
10 листопада 1838 року на сімдесятому році життя помер Іван Котляревський. Ховали того, хто любив життя, хто вмів і любив сміятися, у страшну негоду, в дощ, краплі якого змивали світлі сльози полтавців – почуття невимовної втрати було загальним і щирим.
«Енеїду» Іван Котляревський писав упродовж 26 років. Повністю поему було видано у Харкові після смерті автора.
Незадовго до смерті Іван Петрович відпустив на волю всіх своїх кріпаків (аж дві родини!), а рухоме й нерухоме майно роздав далеким родичам і приятелям. Будинок вартістю 6000 рублів відписав вдові унтер-офіцера Мотрі Веклечевій, економці, яка жила в нього. Не залишив після себе ніяких прямих нащадків і права на друкування своїх творів нікому не передавав. От тільки Іван Білик розповідав: «Моя бабця, мамина мати, була із роду Котляревських, автору «Енеїди» вона була правнукою. Її батько Федір Іванович мав дві доньки, вони були останні в роду, хто мав прізвище Котляревські. А потім обидві вийшли заміж — одна за Білика, а друга за Ковтуна. На них прізвище й обірвалося».
http://www.day.kiev.ua/uk/video/zvidki-rodom-ukrayinskiy-eney-video
