26 липня 1891 р. у заможній родині у с. Сможе Сколівського району Львівської області народилася Марія Бачинська. Її батько–греко-католицький священик Михайло Сас-Бачинський (1866-1912), нащадок давнього шляхетського роду Драго-Сасів; письменник, перекладав твори А. Міцкевича, друкувався у львівських часописах «Зоря», «Дзвіночок», «Діло»; (під псевдонімами: О. Филяретів, О. Філаретів, Орест Філаретів); фундатор і перший голова Дрогобицької «Просвіти». Мати Ольга з Устияновичів – галичанка з відомого священицького роду, професійна журналістка.
Марія змалку пишалася блакитною кров’ю роду, училася гідно нести його славу. Здобула ґрунтовну освіту: в 1909 р. закінчила український ліцей для дівчат у Перемишлі. Вищу освіту 18-річною дівчиною поїхала здобувати до столиці Австро-Угорщини у Вищій торговельній школі для дівчат. У Відні Марія Донцова познайомилася з Надією Суровцовою, яка згадувала: «Маленька, щупленька жіночка, трохи манірна».
Саме в цей час (1909-1911 рр.) Дмитро Донцов був вільним слухачем у Відні на правничому факультеті університету. Маленька, худенька гарнюня Марія та Дмитро познайомилися. Він був на 8 років старшим, магічно притягував панянок, мав вервечку закоханих жінок, позашлюбного сина Валентина. Вони покохалися, але батько Марії не хотів благословити шлюб греко-католички з православним «невідомим еміґрантом». В’ячеслав Липинський теж відмовляв дівчину від цього шлюбу.
Після раптової смерті 46-річного Михайла Бачинського перешкод молодим не було. 27 травня 1912 р. у Львові, у церкві Успіння Пресвятої Богородиці вінчалися Дмитро Донцов (29 р.) та Марія Бачинська (21 р.). Після одруження з Марією Бачинською мешкав Дмитро Донцов у Львові на вул. Курковій, 11 (тепер вул. Лисенка).
Марія допомагала йому в організації видань, часом здавала особисті речі у заставу, щоб роздобути гроші на друк журналу. Однак десь через 7 років шлюбу у подружніх стосунках Донцових настало значне охолодження, бо Дмитро — не однолюб і не збирався обмежувати спілкування зі своїми прихильницями ідеологічними дискусіями. Як писав сам Донцов: «Чеснотливим бути не можу, бо це передусім – нудно». З іншого боку, Донцову було комфортно, він і гадки не мав про розлучення з дружиною. Марія — «голуба кров», нащадок давнього шляхетського роду Драго-Сасів, мала авторитет, мережу зв’язків, талановита журналістка, красуня.
Марія ж віддалася громадському та культурному життю. Від початку Першої Світової війни Марія брала участь у військових діях у складі жіночої чоти Українських Січових Стрільців під керівництвом Олени Степанів.
У 1914-1916 рр. подружжя мешкало у Берліні, де Дмитро керував Українським пресовим бюро. Протягом майже двох років за редакцією Донцова у Берліні виходив тижневий бюлетень німецькою мовою “Korrespondenz”, який подавав актуальну інформацію про українське суспільне та політичне життя для німецькомовних видань і часописів нейтральних країн. Талановита журналістка Марія допомагала чоловікові: була прекрасною організаторкою, перекладачкою.
На початку 1917 р. Д.Донцов повернувся до Львова, захистив у Львівському університеті свій докторат і почав готуватися до переїзду до Києва: налагодив зв’язки з наддніпрянцями, у Вінниці вийшла його книжка «Історія розвитку української державної ідеї». У березні 1918 р. потрапив до Києва. Дмитро Донцов працював того року в урядових структурах Української держави, став директором Української Телеграфічної Агенції (УТА). А у 1919–1921 рр. був шефом Українського пресового бюро при посольстві УНР у столиці Швейцарії Берні. У 1918–1920 Марія перебувала на дипломатичній службі УНР у Данії, Швейцарії, Берліні. У 1919 р. пройшла курс інструкторського шовківничого товариства «Сільський Господар». У 1921 році звернулася до Юзефа Пілсудського з проханням повернутися до Львова, де стала членом українських товариств «Українська захоронка», «Просвіта», «Сокіл», «Пласт» та Союзу Українок. У 1924 році у зв’язку зі справою Ольги Басараб узяла участь у викритті злочинів польської влади. У 1922–1939 роках допомагала Дмитру Донцову у виданні «Літературно-наукового вісника» і «Вісника», часто публікувалася на сторінках галицької української та в закордонній пресі. У 1927 році заснувала і була головою Союзу українок Волині. Разом із однодумцями, кооперативом «Українське народне мистецтво» та часописом «Нова хата», започаткувала покази українського народного вбрання, провела перший показ під час Першого Жіночого Конгресу у Станіславі у 1931 році. Від матері Марія успадкувала права на видання «Вісник: Місячник літератури, мистецтва, науки й громадського життя». Завдяки матері, сестрі Лесі та племінниці Нані Марії вдавалося згладжувати авторитарність поведінки Донцова в редакції «Вісника». З Лесею дружив Євген Маланюк. Вона допомогла Юрію Липі у виданні творів його батька, поставила оградку на могилі Івана Липи.
Коли вони зустрілися, Олені було 27, Дмитрові — 50. Поетичний талант Олени Теліги був без конкурентів. Донцов охоче публікував її у “Віснику”. Українські журнали закидали редакторові, що на сторінках видання “проявляється ідея вільної любові й супружої невірності”, несамовито вирують “пристрасті сексуальні”. Поступово стосунки вийшли за межі творчої співпраці й тривали близько п’яти років.
Про цей роман знали і говорили. Про це писав Дмитро Донцов:
І – наглий шал,
Що затопив нам мозок,
Що наче коней чвал
Сполошених, поніс нас диким скоком
В терпкий солодкий вир…
Здавалося б, у двох сім’ях мав вибухнути скандал. Та нічого схожого не сталося. Навіть зденервована байдужістю Донцова Марія (говорили, що на її гострий язик ліпше не потрапляти) не залишила у спогадах про коханку свого чоловіка жодної неприємної деталі. А як старалися люди! Щойно Дмитро з Оленою влітку 1934-го з’явилися разом у Ворохті, Марію відразу ж поінформували. Вона написала чоловікові листа, у котрому — жодного докору, жодного нагадування про те, що їй, знесиленій хворобами, лікування теж не завадило б. Натомість коротенька фраза: “Передавай вітання пані Лені”. Галина Сварник — знавець листування, збереженого у Варшавському архіві Донцова, — запевняє, що Марія дорікала чоловікові за брак грошей, за якісь дрібниці, але ніколи не згадала злим словом Олену. Болюче переживаючи кожен роман чоловіка, залишалася вірною йому. У 1939-му Донцов прийняв запрошення Наталі Русової, котра також його пристрасно кохала, їхати до тоді ще не окупованої Румунії. На кошти Юрія Русова Донцов видав у Бухаресті український журнал “Батава”. А потому 25 років мешкав з Русовими під одним дахом у Монреалі. Наталя доглядала за ним до останнього дня.
У 1939-му Донцова виїхала до Кракова. У 1941 р разом із молодшим братом Володимиром виїхала до Ковеля, де був губернатором його тесть – лікар Микола Михайлович Пирогов (онук всесвітньовідомого лікаря Миколи Івановича Пирогова), там жила дружина Володимира – Оксана та її сестра Наталія Зибенко-Пирогова (псевдо письменниці Наталя Яхненко). У 1943-му Марію Донцову арештували гітлерівці, утримували заручницею в ковельській тюрмі. Сестру Лесю за зв’язок з УПА та її дочку Нану розстріляли. Після звільнення Донцова жила у Празі, а від 1945 – у Байройті (Німеччина). Працювала в Об’єднанні українських жінок, редактором журналу «Громадянка» (Мюнхен, 1949–50). Від 1950 Марія Бачинська в еміграції жила у США, у Нью-Йорку, була членом Союзу українок Америки. Хвилювання, стреси, пов’язані з трагічною загибеллю близької родини під час Другої світової і невдалим шлюбом далися взнаки під кінець життя Марія страждала від психічних недуг.
30 березня 1973 р. у Канаді на руках Наталії Ґеркен–Русової помер 90-річний Дмитро Іванович Донцов.
30 грудня 1978 р. у Нью-Йорку упокоїлася 87-річна Марія Бачинська, нащадок давнього шляхетського роду Драго-Сасів та Устияновичів; поетка, журналістка, дружина Дмитра Донцова.
