22 жовтня 1912 року в с. Смодна біля Косова на Гуцульщині народилася Дарія Гнатківська. Батько Омелян Гнатківський, греко-католицький священник, парох очолював «Просвіту» цього села.
Мати Олександра Гнатківська, походила із родини Никораків. Упродовж 1920 – 1928 років вона очолювала Косівську філію “Союзу Українок”.
Маленька Одарка (Дарія) називала себе «Ода», так прив’язалося до неї це дитяче ім’ячко, стало підпільним прізвиськом Гнатківської. Дарія забавлялася, виростала в оточенні сільських дітей, яких мати часто запрошувала та пригощала випічкою. Влітку Ода бавилася зі своєю сестричкою Ваєю (Іванною), дочкою Марії Григорцевої, рідної сестри матері.
Рідна сестра пані Олександри, Марія була у шлюбі зі Степаном Григорцівим – інженером повіту, вони проживали в місті Косові. Дружина материного брата Богдана Никорака Анна (молодша за Дарку). Сім’ї О. Гнатківського, Б. Никорака, С. Григорціва були у добрих родинних стосунках.
Розумненька, співуча дівчинка все нове сприймала «на льоту»: школа. У родині тітки Марії жила Ода, коли була гімназисткою в Косові. Потім гімназія товариства «Рідної школи» у Львові, Львівська консерваторія. Анна Никорак згадувала: “… Дарія була красунечкою, надзвичайно здібною і обдарованою дитиною. Особливо відзначалася в гімназії. В її майбутньому житті стелилася велика кар’єра… “. Та не з бентежним характером Оди була музична кар’єра. Ще в школі у дівчинки виявилися задатки лідера; у гімназії вона стала активісткою «Пласту» — гурток “Вивірка” 13 куреня ім. О. Завісної. Дарія розповсюджувала літературу у рідному селі, була зв’язковою: передавала інформацію з-за кордону через Кути, Жаб’є — до Коломиї. Разом із батьком організовувала різні мистецькі заходи села.
Згодом у Львові Ода належала до 33 куреня ім. Ольги Кобилянської, гурток “Лисичка”. Студенткою консерваторії 18-річна юнка стала членом ОУН. Зв’язкова Крайової Екзекутиви ОУН Західноукраїнських земель, член бойової розвідувальної групи ОУН разом із Катериною Зарицькою, Вірою Свєнціцькою та Оленою Недзвєцькою під керівництвом Марії Кос (1933–1934). У крайовому проводі в цей час були: Богдан Кравців, Степан Охримович, Зенон Коссак, Степан Ленкавський, Михайло Колодзінський, Іван Габрусевич. Серед оунівців був Микола Лебедь, погляд якого заставляв калататися серце Оди.
Це було так природно для свідомої активної українки. Хто б тоді подумав, що ОУН – це на все життя, без права виходу, призупинення членства? Чи приходила на ум думка, що на тебе ворог буде полювати, ти станеш мішенню, а твої рідні – приманкою для ворога, заручниками (смертниками)?
У квітні 1933 року в Берліні відбулася нарада за участю Євгена Коновальця, Ріко Ярого, Ярослава Барановського, Степана Бандери, яка ухвалила постанову про замах на міністра внутрішніх справ Польщі генерала Пєрацького – творця наглих судів, поліцейських знущань і катувань українських політичних в’язнів … профанації і збезчещування пам’яті Героїв української визвольної боротьби, відповідальний за ганебну пацифікацію України в 1930 році. Підготовку замаху доручили Миколі Лебедю. Григорій Мацейко – виконавець атентату. В групу ввійшли: Я. Карпинець, М. Климишин, С. Бандера, Підгайний, Качмарський, І. Малюга, Мигаль, К. Зарицька, Рак, Чорній. Микола Лебідь долучив до групи свою наречену Дарію Гнатківську.
Микола та Дарія вивчали звички генерала Броніслава Пєрацького, склали точний план переміщення його в районі праці та проживання; розташування вулиць, провулків, дворів, під’їздів будинків району, що потім дозволило Мацейку, виконати завдання і залишитися живим. 9 жовтня 1934 за підозрою у причетності до організації вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Дарія була заарештована польською поліцією
18 листопада 1935 року розпочався варшавський процес. З першого дня підсудні відмовились спілкуватися польською. Свідки-українці вітались з підсудними гаслом “Слава Україні”, покази давали тільки українською мовою. Журналістів найбільше притягали на процесі дві красуні студентки: Дарія Гнатківська та Катруся Зарецька. “Варшавський робітник” писав: «Гнатківська убрана у гарну чорну сукенку, має чарівне личко й промінний усміх, що не сходить з її уст».
Суд ухвалив Дарії Гнатківській 15 років, С. Бандері, Карпинцю і М. Лебедю – смертну кару, іншим дванадцять, вісім, сім років тюрми. Саме тоді Дарія Гнатківська та Микола Лебедь вирішили одружитися. За дозволом кардинала Гльонда український священик вінчав їх у тюремній келії, а свідками були тюремні мури й чужі тюремні сторожі. За п’ять хвилин по вінчанні забрали її мужа на досмертне ув’язнення, а її — на 15 років тюрми. У вересні 1939 Дарія та Микола Лебедь опиняються на волі, проживають у Кракові. У середині 1940 року сім’я Дарії переїхала до Львова, та 1941-ий рік вніс корективи: змінилися окупанти України, Дарія в німецькій в’язниці на вулиці Лонцького у Львові, але ненадовго. Далі арешт Степана Бандери, після чого Микола Лебідь очолив ОУН. І знову гітлерівці розшукають гуцулку «Оду» — розвідницю ОУН, дружину голови. Львів’яни переховують Дарію. У 1942 році у львівському шпиталі по вул. Піярів п. Дарія під чужим ім’ям народила донечку Зоряну. Чоловік відвідував їх тільки вночі. Підпілля. Мати молодая з малим дитяточком…
Навесні 1943 року помер батько Дарії – Омелян Гнатківський. Восени мати Олександра Гнатківська залишила приходство та разом з сестрою Марією Григорцевою і її родиною переїхала жити до Львова в родинний будинок по вул. Вербицького. Заміський будинок давав надію на спокій. Та спокій тривав недовго. Через кілька тижнів від зрадника німці довідались про адресу проживання Гнатківської і Лебедя. 29 січня 1944 року Дарія потрапляє в німецькі руки разом з півторарічною донею, з мамою, тетою Марією, дядьком Степаном і кузиною Ваєю. У спогаді для «Сучасності» п. Ода згадувала: «Ми почули грюкіт у входову браму і крики. Поліція. Вони виважили двері і вдерлися до помешкання… Гестапівським звичаєм почали бити куди попало… Розлючені, що не знайшли Миколу, почали плюндрувати помешкання… Вуйка Степана, Ваю та мене забрали до тюрми на вулиці Лонцького, а самі залишилися з мамою, тіткою і Зоєю чекати на Миколу…
Коли нас вивели на подвір’я, тоді загнали до авта величини тутешнього «вена». Там було вже кілька гестапівців з унтерштурмфюрером Вурмом, який кричав, що нарешті це прокляте протинімецьке насіння буде знищене. Ми були певні, що везуть нас на розстріл… Щойно як машина затрималася, ми побачили, що привезли нас на львівський головний двірець. Отже не на розстріл, а кудись відвозять…». По двох тижнів тюремних катувань, коли її з малям тримали у тюрмі на Лонцького, як приманку для чоловіка і тата, їх не повезли на розстріл, а на залізничну станцію, заштовхали у вагон, і поїзд тут же рушив. На ранок вони опинилися в Берліні, де їх перебрав гестапівець високого рангу – Мюллер. Машиною їх доправили до концентраційного табору Равенсбрюк (Німеччина). Дарію з дитиною помістили в окрему камеру. Донечка Зоя була вся в ранах від мокрих незмінюваних пелюшок, але їй пощастило залишитись із мамою. Блакитноока білявка Зоряна виявилася наймолодшим в’язнем гітлерівського концентраційного табору і стала об’єктом антропологічних досліджень. Серед в’язнів у бункері був амбасадор до Варшави граф фон Мольтке, який сподобав собі Зою, носив її на плечах. Після атентату на Гітлера, в липні 1944 року, Мольтке розстріляли.
У концтаборі українки створили мережу взаємодопомоги, яка в міру можливостей опікувалася слабшими й старшими віком. Дарія Гнатківська опікувалася долею студентки зі Львова Віри Франко, внучки Івана Франка.
Її заарештували у вересні 1941 р, рік утримували у львівській слідчій тюрмі СД. Під час ув’язнення Віра перенесла тиф, кілька місяців просиділа у повній ізоляції в одиночці. У 1943 р. потрапила у Равенсбрюк і тут стала жертвою експериментів: “Здоровим дівчатам прищіплювали на тілі якісь бактерії, використовували їх як дослідний матеріал. На моєму тілі такі порізи та шрами залишились уже на все життя”.
Непосильна, тяжка фізична праця, катування голодом, фізичні побої травмували душу і тіло. Дуже рідко доходили вісті про долі рідних: матері, тітки, дядька, сестри, які теж тут перебували. Коли фронт наблизився до Берліна, в’язнів Равенсбрюка перевезли до маленького містечка Лєнін. Тут зустрілися Дарія, її мама, тета Марія і сестра Вая. Після війни дізналися, що вуйко Степан Григорців загинув у каменоломнях концтабору Грос-Розен.
Після кінця війни Ода з чоловіком, мамою і дитиною під чужими прізвищами жили у Німеччині, у Римі. Від 1949 року емігрували з чоловіком Миколою Лебедем до США. Працювала в апараті голови Генерального секретаріату закордонних справ УГВР. По роках Дарія Гнатківська написала: «Дивні і незрозумілі є дороги Божі. Нас не розстріляли, а Зоя народила і виховала троє дітей».
Авторка спогадів «Бачу як сьогодні», «Катруся Зарицька».
Надшарпане здоров’я Дарії, психічне потрясінням («іранський синдром») вичерпали сили, призвели до довгої та важкої недуги. 24 лютого 1989 р. в Йонкерсі, на сімдесят сьомому році життя відійшла у засвіти Дарія Гнатківська-Лебедь. Похована на цвинтарі містечка Саут-Баунд-Брук.
Залишити відповідь