25 липня 1942 рік. Київ, третя година дня. На розі вулиць Фундуклеївської (нині Хмельницького) та Театральної зупинився стрункий 30-літній чоловік у вишиванці. Доторкнувся до низинки на сорочці – й посміхнувся: це ж весільний подарунок дружини. Раптом двоє гестапівців зі своїм: «Хальт!» Легінь ударив одного по голові, кинувся навтьоки, але кулі пронизали українця, він упав, а на вишиванці розцвіли криваві маки.
Хто він? За віщо віддав молоде життя? Дмитро Мирон «Орлик» народився 5 листопада 1911 року у с. Рай поблизу Бережан. П’ятирічним залишився сиротою. Старша сестра Ганна опікувалася трьома меншими, сама навчила їх грамоти. Удалося Дмитрові здобути освіту в гімназії Бережан і у Львові в університеті на юридичному факультеті. Захопився юнак національною ідеєю: очолив молодь при Крайовій Екзикутиві ОУН, співпрацював із нелегальними виданнями ОУН. У жовтні 1933 року польська поліція арештувала «Орлика», а суд виніс вирок: 7 років тюрми. Через 5 років прийшла амністія. І знову вир боротьби: праця в газеті «Нове село», навчання в бібліотеці Наукового Товариства ім. Т. Шевченка, студії над майбутньою книгою «Ідея і чин». 1940 року Дмитро Мирон провідник ОУН на землях «більшовицької займанщини», член Проводу ОУН (р).
Життєрадісний, інтелігентний Дмитро знайшов собі пару. 27 вересня 1941 року у церкві на вулиці Руській о. Назарко обвінчав молодих, а через день Мирон рушив до Києва, адже він – крайовий провідник у столиці, веде підпільну боротьбу.
Тіло героя спочило в Бабиному Яру, де полягла Олена Теліга, уся Спілка письменників Києва. І сьогодні крім дерев’яного хреста про це ніщо не свідчить… «Коли ви вмирали, вам дзвони не грали», не грають вони і тепер. І сьогодні достойники незалежної України вирішують чи були українці, які на своїй землі боролися проти двох окупаційних армій, учасниками війни, чи ні. По кому ж тоді лунає дзвін?
