Остання з когорти бойчукістів. Павленко Оксана .

Народилася Оксана 12 лютого 1895 року (за іншими даними 23 квітня 1896) у селі Валява на Черкащині. Батько Трохим Павленко працював «счетчиком» при панській економії у селі Свинарка, мати доглядала господарство. Працьовиті селяни дали дітям пристойну освіту. Після закінчення школи Оксану повезли до гімназії для дівчат у Черкасах. Закінчила гімназію, можна було повернутися додому, вийти заміж, але Оксана дуже любила малювати. 1914 р. дівчина вступила до Київського художнього училища, училася в класі Фотія Красицького, де заприятелювала з Анатолієм Петрицьким, Костем Єлевою та Іваном Падалкою. У грудні 1917 року Оксану Павленко зарахували до Академії Мистецтв у клас професора Федора Кричевського. Коли ж почалися регулярні обстріли Києва москалями, професор не ризикував ходити на заняття. Якось прийшла Оксана до академії, поцілувала двері, бо Кричевського знову не було. Ось як згадувала це художниця: «Зустрічає мене Іван Падалка та й каже: «Чого ти в того Кричевського сидиш, якого немає? Ти йди он до Бойчука!..» — Прийшла я до Бойчука, а він мене брати не хоче: «Не буду я вчити дівчат! Вони повиходять заміж, ото й усе їхнє навчання…» — Але взяв-таки». Не секрет, що Михайло Бойчук був авторитарним викладачем: вимагав повної віддачі справі, творчість мала бути колективною; студенти не мали одружуватися, мати дітей. А саме дівчина княжна Муся Трубецька, однокурсниця стала подругою Павленко. Дівчина з села почала писати простих селянок із однаковими обличчями, у майже однаковому одязі у наївній народній манері. «Ліплять вареники» (1918), найвідоміша картина-стьоб Оксани Павленко на безлику радянську дійсність «Хай живе 8 березня!».

У класі Оксана познайомилася тихим, скромним Василем Седлярем. Дівчина на чотири роки старша. Обоє селянські діти, обоє не мислили дня без творчості. Оксана Павленко писала про Седляра: «Був молодий, зухвалий, беручкий, …а малював легко й швидко». Зійшлися однокурсники, єднав їх цивільний шлюб. Бойчукісти в першу чергу були монументалістами. Василь і Оксана брали участь у колективних розписах Луцьких військових казарм у Києві (1919), році брала участь у художньо-монументальному оформленні Київського оперного театру до Першого всеукраїнського з’їзду волвиконкомів (1919), а у 1921 році театру у Харкові до 5-го Всеукраїнського з’їзду Рад, вона брала участь в експериментальних розписах на стінах аудиторій Інституту пластичних мистецтв (знищено 1934 р після реорганізації інституту).
Після завершення навчання, упродовж 1922—1927 рр. Оксана Павленко викладала в Межигірському художньо-керамічному технікумі, директором якого був Василь Седляр. Згодом відомими стали темперні роботи Оксани — теплі, щирі обличчя сільських жінок «Дівчина з Деренківців» (1920), «Петрівчанська мадонна» (1922), «Дівчина з відром» (1923), «Автопортрет» (1925), «Марійка» (1928).
Василь і Оксана повірили в успіх. Вони сплачували за кооперативну квартиру у будинку «Слово» (Харків); уявляли, як переїдуть на вулицю Червоних Письменників, 5, у другий під’їзд, на п’ятий поверх, у квартиру № 26. Будинок обіцяли здати у 1928 році, але пройшов 1929-ий… У 1928 р. Василя Седляра запросили на Бієнале у Венецію. Одинадцять українських художників, переважно бойчукістів потрапили тоді на Бієнале. Вперше за всі роки існування імперії Михайло Бойчук почав вимагати окремого павільйону для виставок українців (нагадав, що павільйон СРСР побудований коштом українця Богдана Ханенка). І таки дали: не павільйон, а стіну, яку пишно назвали секцією. У лютому 1929 року Оксана Павленко отримала офіційне запрошення на викладацьку роботу у ВХУТЕМАС: «Їхала на рік, а виявилось — назавжди». Вона викладала в Інституті силікатів (1929–1931); Поліграфічному інституті (1931–1933). У Москві, на виставці «Десять років радянської влади», художниця познайомилася з угорським художником Белою Уїтцем.
У 1933—1935 рр художниця взяла участь у розписах Червонозаводського театру в Харкові, де створила тричастинну композицію «Фізкультура і спорт». «Я заготовила ескізи… — і поступово, їздячи з Москви, восени 1934 року закінчила свою фреску, — згадувала О.Павленко, — А будинок був ще не готовий, вікна не вставлені.., було дуже холодно і вогко, протяги дикі.., а ще й темно. Лампочка на тисячу ват, — от я очі свої там і лишила…» У 1934 р. Оксана Павленко ілюструвала книжку Оксани Іваненко. «Весела дудочка. Оповідання.» Харків-Одеса, Дитвидав.
Коли в Україні розпочалися репресії бойчукістів: «…у Москві навколо мене утворилась порожнеча. Роботу давали, цінували, але дивилися скоса… адже «бойчукістка». Щоб не утнула чого, бува». Це, і те, що вона керувала майстернею фрески при будівництві Палацу Рад, створила низку фресок в Урядовому палаці у Фрунзе (1936—1938), Оксана Павленко розробила ескізи і стала «автором проєкту герба Киргизької РСР», на Всесоюзних сільськогосподарських виставках у Москві врятувало художницю від фізичного знищення.
13 липня 1937 року на закритому засіданні Військової колегiї Верховного Суду СРСР у Києві Седляра було засуджено до розстрілу за «належність до націонал-фашистської організації, яка планувала терористичні акти проти керівників ВКП(б) i радянського уряду». Того ж дня художника розстріляли у підвалі київського Жовтневого палацу разом із його вчителем Михайлом Бойчуком, Іваном Падалкою, Іваном Липківським та Іваном Орлом-Орленком.
У 1950–1951 рр. Оксана Павленко вела заняття з фрескового живопису в Московському вищому художньо-промисловому училищі. Вільний час віддавала невеличким картинам – портретам друзів.
Ні дитинки, ні билинки не мала жінка, гріли душу спогади про своїх знищених системою друзів, відвідувала тих, хто уцілів від сталінської розправи, написала книгу спогадів. «Промовте — життя моє — і стримайте сльози…» – так почала Оксана Павленко свій твір.
21 квітня в 1991 році у Москві померла остання когорти з бойчукістів, художниця Оксана Павленко.
Перша персональна виставка творів Оксани Павленко в Україні відбулася в Києві та Львові у 1991—1992 рр., після смерті художниці.
У Черкаському художньому музеї зберігається біля сотні її робіт.