– Ганю, ходи-но хутчіш сюди, – кличуть Хомівна.
– Ну, чого тобі?
– Петрович набрався та розспівався. Чуєш?
– Та, чую! Бодай йому заціпило! Старий парторг виводив:
Весна сорок пятого года
Как ждал тебя синий Дунай
Народам Европы свободу
Принес жаркий солнечный май.
– І що ти співаєш, Петровичу? Звідки дані про незабутню руську весну?
– Пра пабєду паю…
– Ага, кажеш «па-бєда»? Те, що буває після біди?
– Ну. Да…
– І чим запам’яталася та весна в Європі українцям?
– А прі чьом тут укрАінци?
– Ну, ти ж українець!
– Таки да…
– У травні 1945 р. у країнах Європи були викрадені смершівцями п’ять членів уряду Української Держави.
– 12 травня 1945 року у Празі за «роботу, ворожу СРСР» військова контррозвідка СМЕРШ Першого Українського фронту заарештувала професора Українського вільного університету Валентина Садовського; член «Центральної» і «Малої Рад», перший український «міністр» юстиції, генеральний секретар судових справ, народний міністр праці УНР. 24 листопада 1947 р. у камері Лук’янівської тюрми кримінальники убили 61-річного Валентина Садовського. Могили немає.
– https://uahistory.com/topics/famous_people/15964
– 27 травня 1945 року в Празі співробітники відділу військової контррозвідки «Смерш» 4-ї гвардійської танкової армії затримали Максима Славінського. Після місяця допитів в опер-групі його за особистим розпорядженням генерал-лейтенанта Павла Мешика етапували до Києва у внутрішню в’язницю № 1 Наркомату держбезпеки УРСР. 77-річний Максим Славинський, учень історика світової слави Володимира Антоновича, поліглот, перекладач, який вільно володів усіма слов’янськими та багатьма романськими мовами, перше кохання Лесі Українки, міністр праці УНР, українець без громадянства. 23 листопада 1945 року, о 23 годині 30 хвилин у 1-й в’язниці УНКВС (Лук’янівській) м. Києва від голоду помер 77-річний ув’язнений Максим Славінський. Міністра скинули у рів, прикрили землею, закатали асфальтом… Могили немає.
– https://uahistory.com/topics/famous_people/15060
– У 1945 році із Праги до Києва радянською військовою контррозвідкою був вивезений громадянин Угорщини Микола Галаган, член Української Центральної Ради, у 1919-1920 рр. голова дипломатичної місії УНР в Румунії й Угорщині. Залишив цю посаду на знак протесту у зв’язку з підписанням С. Петлюрою Варшавського договору. Дати смерті, могили немає.
– У 1945 р. в Польщі офіцери воєнно-політичного відділу СМЕРШ («Смерть шпигунам») заарештували Івана Адріяновича Фещенка-Чопівського. Учений-металург, міністр Центральної Ради та Директорії, член науково-технічних товариств у Німеччині, Англії та США, член-кореспондент Польської академії наук, нагороджений Золотим хрестом за заслуги. Він жив у Катовіце, був технічним консультантом заводу «Байльдон». Написав «Хроніку одного життя». «Старого петлюрівця» вивезли до Києва, де він працював на відбудові Хрещатика. У Києві військовий трибунал засудив науковця на 10 років таборів. Табір «Біломорбуду» в Карелії, де вчений працював офіційно лаборантом, а фактично — головним консультантом з налагодження роботи металургійного заводу. У кінці 1949-го етапований до Інти. Після важкого захворювання кинули в табір смерті Абезь (в перекладі з мови народу комі «Ясна долина»), розташований на 5 км північніше Полярного кола. Там 2 вересня 1952 року від голоду 68-річний Іван Фещенко-Чопівський помер. Могили немає.
– https://uahistory.com/topics/famous_people/10098
– Відловлювали чекісти не тільки міністрів, членів Центральної Ради, а й їхніх нащадків.
– У 1945 р. на темній вулиці Парижа на громадянина Німеччини, історика Михайла Дмитровича Антоновича накинулися, кинули на голову мішок і запхали до авта. Ученого (онука всесвітньо відомого історика Володимира Антоновича, сина члена Центральної Ради, посла в Італії від УНР, історика Дмитра Антоновича) таємно вивезли на північ Франції, вночі в порту передали на борт радянського торгового пароплава в руки переодягнених чекістів. У СРСР Антоновича засудили як «військового злочинця, ідеолога українського буржуазного націоналізму» до 25 р. спец політ концтаборів і 5 р. позбавлення прав. Норильська каторга, учасник повстання. 45-річний Михайло Дмитрович Антонович помер 24 листопада 1955 р. у концтаборі Каєркан біля Норильська, 1955. Могили немає.
– https://uahistory.com/topics/famous_people/16846
– А ми цього в школі не вчили, – почав Петрович.
– А чому старший брат мав розповідати, що було відкрито безстрокове сафарі на ворогів режиму, про знищення їх та їхніх рідних?
– Слухай, так дійсно всі були знищені? І могил немає?
– Так, Петровичу. Це було знищення нашої еліти, стирання нашої історичної пам’яті. А ти співаєш:
Помнит Вена помнят Альпы и Дунай
Тот цветущий и поющий яркий май
Вихри венцев в русском вальсе сквозь года
Помнит сердце не забудет никогда
– Вибач, більше не буду. Такі злочини не прощаються. Я не забув, як скіфи заявили Дарію: «Спробуй торкнутися наших могил і ти узнаєш, які ми!» – замислився Петрович.
А хто ми? А що ми без рідних могил?
Ставище безводне? Пташище безкриле?
Залишити відповідь