3 січня 1945 р. у с. Лужки Долинського району на Івано-Франківщині народився Ярослав Лесів, поет, священик. Батько та брат Ярослава Лесіва були в лавах УПА, засуджені за участь в Організації українських націоналістів (ОУН). З дитинства знав безліч молитов і віршував, наче молився:
Я родом із зелених гір,
Що Птоломей назвав Карпати.
Я з кременю, води і зір,
Приречений любити і страждати.
І щира дяка Богу за усе,
Що пережите із тобою.
Карпати – вічний наш Ковчег,
І Україна в муках родить Ноя.
Після навчання в Івано-Франківському фізкультурному технікумі з 1965 р. Ярослав працював учителем на Кіровоградщині. Однак уже через два роки 29 березня 1967 р. за підпільну діяльність в Українському Національному фронті (УНФ) разом із Дмитром Квецьком, Зеновієм Красівським і Михайлом Дяком його арештували. Слідство вело Івано-Франківське УКДБ. Виїзною сесією Верховного Суду УРСР засуджений за ст. 56 ч. 1 (зрада Батьківщини) та ст. 64 ч. 1 (створення організації) КК УРСР до 6 років позбавлення волі. Звинуваченим інкримінували журнал «Воля і Батьківщина» (з 1964 до 1966 вийшло 16 номерів), «Відкриті листи», «Меморандум УНФ XXIII з’їздові КПРС», «Заяву УНФ».
Покарання відбував на 19-му табірному пункті Дубровлагу в Мордовії. Брав активну участь в акціях протесту політв’язнів. Свій біль переливав у поезії:
Не сонця схід
І не пташині трелі,
Лиш сірі стіни
І намордник неба
Й «всевидящого ока»
В дверях зирк:
– Ей ти, жівой?! –
Захриплий охоронник
Мене народжує
Й хоронить
День у день.
У 1970 р. ув’язнений на 3 роки у Володимирській тюрмі.
Розпука, як дев´ятий вал,
Мене вкриває з головою,
«ШІЗО» – аїдовий підвал
Зімкнув безвихідь наді мною.
Звільнився 29 березня 1973, працював Ярослав Лесів столяром на лісокомбінаті у м. Болехові Івано-Франківської області. Перебував під адміністративним наглядом.
Через два роки побрався з Орисею, дівчиною з свого села, а 1976 року їм народився син Тарас. «Але коли ми одружувались, я усвідомлювала на що йду, бо знала, що Ярослав уже був політичним в’язнем, знала, що він не зупиниться, бо такою є його душа, його прагнення до справедливості, мрія про незалежність держави. Але не про таку Україну, як маємо нині, незалежну на папері, він і його друг Зеновій Красівський мріяли», – зауважувала пані Лесів.
З жовтня 1979 року Лесів – член УГГ. 15 листопада того ж року Лесіва викликали на рентген у поліклініку. Під час обстеження в кабінеті лікаря без нагляду висіла його маринарка, під підкладку якої кадебісти зашили дві ампули. Обшук Лесіва почали з маринарки, де знайшли білий порошок. 6 лютого 1980 р. Ярослав Лесів засуджений Болехівським районним судом Івано-Франківської області за ст. 229-6 ч. 1 КК УРСР (зберігання наркотиків без наміру збуту) до 2-ох років позбавлення волі. Відбувати покарання Лесіва послали в табір загального режиму ОР-318/46-15 у м. Сарни Рівненської обл.
Ярослав Лесів на знак протесту оголосив голодування, вимагаючи переглянути його справу і засудити за участь в Українській Гельсінській групі. 192 дні (рекорд ГУЛАГу) Ярослав Лесів голодував. «Я приїхала у Рівне, у в’язницю і дізналась, що чоловіка 21 день поїли насильно водою, потім штучно годували через трубку. Ви навіть не можете уявити, який фізичний біль він переносив щодня і так 192 дні… Я думала, що він не виживе, але знала, які вони люди з Зеновієм, який там дух і віра…», – згадувала Орися Лесів. У своїх споминах Лесів писав: «Мене, напівживого висохлого кістяка, на ношах занесли у залу судових засідань, посадили на лаву, з обох боків сіло по міліціонеру, бо вже й сидіти було важко». Втім, попри стан і голодування Лесіва, у 1981 році суд виніс йому вирок – іще 5 років таборів суворого режиму. Відбував покарання в Краснодоні Луганської обл.
Талановитий поет створив збірку «На лінії болю», про яку Євген Сверстюк сказав: «У ній все справжнє, народжене з болю… За формою поезія Лесіва проста. Вона пливе, як молитва, як подих душі…». У самвидаві вийшла книжка проповідей Ярослава Лесіва.
Стійка людина, незламний дисидент із делікатною натурою. Три відсидки у концтаборах забрали у Ярослава Лесіва 15 років життя, здоров’я.
27 грудня 1989 р. у помешканні єпарха Коломийсько-Чернівецького Миколи Сімкайла Ярослав Лесів був рукоположений у сан священика УГКЦ єпископом Василиком.
Виступив від імені УГКЦ на 50-тисячному мітингу, що відбувся 21 травня 1989 р. у Москві в Лужниках у зв’язку з відкриттям I з’їзду народних депутатів СРСР і на Новому Арбаті в Москві голодує та відправляє молебни з вимогою легалізації УГКЦ.
Разом із Степаном Хмарою був на прийомі у Бориса Єльцина (03.08.89). 19 листопада 1989 р. провів молебень під час перепоховання в Києві Василя Стуса, Олекси Тихого, Юрія Литвина. Не забуду тієї зустрічі у 1990-му на 500-річчя козацтва, коли о. Ярослав босоніж пройшов через Запорізьку греблю, далі містом, поцілував землю Хортиці.
16 січня 1991 відвідав у Лук’янівській тюрмі Степана Хмару. Мирно протистояв танкам у Вільнюсі.
Як голова Комітету легалізації УГКЦ, Ярослав Лесів поїхав у Київ, де зустрічався з Леонідом Кравчуком, намагаючись повернути Церкві її майно. У ніч з 9 на 10 жовтня 1991 р. 46-річний о. Ярослав Лесів з Болехова повертався. У селі Павлівка на Івано-Франківщині у підозріло дивній автокатастрофі Ярослав Лесів загинув. У засобах масової інформації повідомили: «… загинув у автокатастрофі…». Згодом такі ж повідомлення ми чули про В. Чорновола, А. Єрмака, В. Маняка…
Похований у місті Болехові. Івано-Франківська прокуратура справу швидко закрила, але син не вірить у випадковість трагедії: «До загибелі батька хотіли викинути з потяга, була гонитва ще раніше на машинах, коли його автомобіль затискали з обох боків. Це був не перший замах на життя батька. Я гадаю, що спецслужби КДБ це і спланували. Спершу слідство проводили одні слідчі, потім інші, є багато нез’ясованих обставин. Я хочу, щоб матеріали підняли і розслідували повторно. Хочу знати правду, що сталося на дорозі».
«Архіви справи понищені. Він заважав православним, КДБ, – каже вже Орися Лесів. – Його переслідували, за ним стежили, його боялись, він заважав усім. Вони спершу арештували Красівського Зеня, потім Славка. У нашій хаті постійно збирались різні люди. Зеня не зламала психічна лікарня, мого чоловіка голодівка. Але у незалежній Україні його таки знищили. Я думала, що не виживе після голодівки, але я ніколи не думала, що він помре у своїй рідній незалежній державі».
Знов вертаюся додому
Босий, як колись пішов,
Суєту-суєт і втому
Струшую із підошов.
В небі Той самий лелека,
Легіт лісу, вічність трав.
Церква-писанка здалека
Запитає, що надбав.
Удовицям у вінку
Із Христової криниці –
Віри тятиву дзвінку
