Чотири покоління киян дав рід Прахових. Почалася слава з Володимирівського собору…
Прахови – це прізвище походить із прізвиська: їхні далекі пращури були священиками, які правили поховальні обряди, і від слова «прах» утворилося ім’я цього добре відомого роду.
Відомий представник роду Прахов Віктор Іванович (народився у Мстиславлі, Білорусь) – російський просвітитель, домашній учитель дітей із сім’ї князів В’яземських, директор Дворянського училища у Мстиславлі. Помер 1838 р. Його дружина – Прахова Євдокія Василівна походила зі шляхетного українського роду Полубинських.
Їхній син – Прахов Адріан Вікторович (1846 – 1916 рр.) – видатний історик мистецтв, археолог, реставратор, художник. Досліджував історію мистецтв Стародавнього Єгипту, Греції, Київської Русі. Навчався в Академії Мистецтв у Петербурзі разом із М. Антокольським, В. Полєновим, І. Рєпіним. Викладав історію і теорію мистецтв у Петербурзькому університеті, в Академії мистецтв (1873 – 1887 рр. і 1897 – 1917 рр.). Він і став киянином першого покоління. Адріана Прахова цікавило все, пов’язане з Україною, він навіть вивчив українську мову.
Перший доктор мистецтвознавства, професор, який очолив кафедру теорії та історії мистецтва в Київському університеті Св. Володимира (1887 р.). Керував реставраційними роботами у Софіївському соборі та Кирилівській церкві, відкрив фрески ХІІ ст. в Кирилівській церкві в Києві (1884 р.). Очолював будівництво і внутрішні опоряджувальні роботи у Володимирському соборі в Києві (1885 – 1896 рр.).
Його дружина – Прахова Емілія Львівна (1852 – 1927 рр.) у дівоцтві Лестель, французька піддана, позашлюбна дочка дворянина державного діяча Мілютіна. Учениця Ференца Ліста по класу фортепіано, разом вони концертували в Києві. Модель Михайла Врубеля в іконі «Богоматір з немовлям» для іконостасу Кирилівської церкви в Києві (1885 р.). Емілія Прахова, її доньки Льоля та Оля (Аляб’єва), надихали Михайла Врубеля, Віктора Васнецова, Михайла Нестерова, Павла Сведомського, Вільгельма Котарбінського. Хто ж не знає романтичний міф про кохання Михайла Врубеля та Емілії Прахової?
Старша дочка Прахова Олена Адріанівна (1871 – 1948 рр., народилася в Римі, з 1883 р. жила з батьками в Києві), неперевершена вишивальниця, віртуозна піаністка, учениця Емілії Прахової. Закоханий у Льолю Михайло Нестеров зобразив Олену Прахову в образі святої великомучениці Варвари в правому іконостасі Володимирського собору. На жаль, зовсім молодого і невідомого художника Прахови вважали недостойною партією для своєї дочки (він був купецького роду, вдівець із дітьми). Однолюбка Льоля так і не вийшла заміж.
Олену (Льолю) Прахову портретували О. Мурашко – «О. Прахова за кроснами», М. Врубель – у картині «Надмогильний плач». Вишивала Льоля за творами В. Васнєцова, М. Нестерова, В. Котарбінського. Шедевром церковного гаптування визнано її «Плащаницю» за взірцем на полотні олією В. Васнєцова для Володимирського собору (1897 р.). Існує прекрасний портрет Олени Прахової за вишивкою, роботи Олександра Мурашка.
Молодша дочка Прахових, Оля, стала праобразом немовляти Ісуса у іконі Врубеля дляКирилівської церкви.
Їхній син – Прахов Микола Адріанович (1873 – 1957, народився у Римі), відомий історик мистецтв; художник. Один із організаторів товариства «Київський художник», керівник художньо-промислової студії Прахових (1924 – 1933 рр.), читав лекції студентам Київського художнього інституту (1950-ті рр.), автор спогадів «Сторінки минулого» (1958 р.).
Його дружина – Крюгер-Прахова Анна Августівна (1876 – 1962) – український художник-анімаліст. Закінчила рисувальну школу М.І. Мурашка. Навчалася в Academie Delacluse в Парижі (1898 – 1901 рр.). Закінчила Академію мистецтв у Петербурзі (1906 р.). У 1913 р. разом із Олександром Мурашком відкрила в Києві власну студію на вул. Інститутській, де викладала живопис і малюнок. Працювала у приватній школі-студії О. Мурашка – А. Крюгер-Прахової в Києві (1912 – 1917 рр.), художньо-промисловій студії Прахових (1924 – 1933 рр.), Київському училищі прикладного мистецтва (1945 – 1946 рр.).
У батьківському домі Прахових на Великій Житомирській панував культ діда Миколи, шанування рідної мови: Микола Адріанович вимагав, щоб уся родина розмовляла тільки українською хоча й він, і Анна Августівна вільно володіли багатьма європейськими мовами.
У Миколи Андріановича та Анни Августівни було шестеро дітей, але все технарі та гуманітарії, художників не було.
Старша дочка Льоля (Мазюк) за радянців мусила працювати на Шулявці на заводі, щоб довести лояльність режиму, бо дворянське походження
не давало можливості отримати достойну освіту. Зберігся її портрет у червоній хустинці і у сатиновому халаті — такої собі робітниці з нереально
інтелігентним обличчям. Під час війни Льоля опинилася в Празі, там живе її дочка художниця батикистка Наталя.
Найменша дочка, яку домашні називали Наніна (Анна) Прахова ще до другої світової вчилася в театральній студії разом із Віктором Некрасовим. Закохані молодята разом грали у виставах, відвідували вечори при свічах на Трьохсвятительській, ходили на побачення. Останнє мало відбутися 22 червня 1941 р. на футболі. Родина потрапила під програму «фольксдойче», опинилася в Німеччині, згодом у Австралії. Наніна стала керамістом і емальєром, проте завжди підтримувала зв’язок із родом. Коли Віка (Віктора) Некрасова вигнали з Радянського Союзу, вони зустрілися з Наніною у Австралії.
Один із синів Миколи Андріановича та Анни Августівни став авіатором, другий Андріан – звукооператором. Певно, ви пам’ятаєте про Андріана Прахова, його дружину Тетяну Чорну-Прахову (1903-1990) та відчайдушно закоханого Уласа Самчука. 16 серпня 1941 року, коли знімальна група Київської кіностудії на чолі з Іваном Кавалерідзе приїхала до Рівного. Тетяна Прахова-Чорна асистентка з монтажу картини «Пісня про Довбуша» познайомилася з Уласом Самчуком. Вона акторка, знімалася у О. Довженка в фільмі «Земля», одружена, мати двох дітей. Він теж не самотній. Палкі взаємні почуття поєднали їх до кінця життя.
Третій син Микола Миколайович народився 1907 р. на о. Капрі – ботанік, мандрівник і фотограф. Він не подобався червоній владі: дворянин, чомусь народився на Капрі. Годинами його допитували про той острів. Щоб мати змогу поступити до лісного інституту в Ленінграді, Микола три роки відпрацював різноробочим на будівництві. Був доцентом Київського університету, автор підручників із садівництва та квіткарства, досліджував флору Якутії й Тянь-Шаня.
Микола Миколайович Прахов працював кілька років у Якутії, знав якутську мову. Дисертацію «Флора Якутії» захищав 21 червня 1941 року… Він любив вивчати мови: з дитинства говорив з татком російською, з мамою – німецькою, на вулиці – італійською. Пізніше вивчив французьку, польську, чеську. Після війни працював у Центральному ботанічному саду Академії наук УРСР, де познайомився з майбутньою дружиною молодшою за нього на 20 років. Агроном Ера Бондаренко працювала в розарії Ботанічного саду.
13 травня 1950 р. у Києві на вул. Великій Житомирській 40/2 народилася Олександра Миколаївна Прахова — четверте покоління династії, художник-графік, ілюстратор.
Не одне століття Прахови новонароджених хлопчиків називали переважно Адріанами та Миколами, а дівчаток Оленами-Льолями. «Збій» в іменах почався в середині ХХ ст., коли в Миколи Миколайовича Прахова народилася дочка, яку вирішили наректи Олександрою (Алічка, Саша). Та саме вона згодом відродила цю славну прахівську традицію, коли свого сина, а потім і онука назвала на честь діда і батька Миколою.
12 травня 2011 р. у неї стався крововилив у мозок, кома. 20 травня 2011 р. Олександри Миколаївни Прахової не стало. Відспівували її у Володимирському соборі…
Залишити відповідь