Коли Катерина (порядковий номер 2) зруйнувала Січ, молоді козаки подалися на чужі землі; старі козарлюги, щоб не коритися Московщині, побудували в Новомосковську дерев’яну церкву без жодного цвяха і залишилися там навіки.
Буваючи в Новомосковську, я завжди відвідувала цей храм, бо там служив задовго до моєї появи мій прадід Стрєлка. Одного разу я заклякла перед дверима твердині духу – вийшов срібночолий козак у сутані – духівник із діда-прадіда Микола Сарма-Соколовський. Його справжнє прізвище Соколовський, псевдо Сарма означає місцину в річці, яку ніколи не сковує крига. Ми познайомилися, не раз зустрічалися, листувалися.
19 травня 1910 р. у с. Хороше (Петропавлівський район) Павлоградського повіту Катеринославської губернії (тепер Петропавлівський район, Дніпропетровська область) народився Соколовський Микола Олександрович — бандурист, поет, художник, священик, член ОУН. Красувалося на горі село Хороше, освячене п’ятибанною церквою, окрилене вітряками, що махали в минуле крилами, віддзеркалені на широкому плесі річки Самарки. Від прадіда по батьковій лінії всі чоловіки козацького роду Соколовських були священиками. Дід по матері був відомим кобзарем. Неня гарно співала, знала безліч пісень. Молитва та пісня супроводжували коротеньке дитинство. Батько Миколки, Олександр Соколовський, учитель церковно-парафіяльної школи, у 1918 р. висвячений на священика УАПЦ, поставлений на парафію в с. Привільне Солонянського повіту. У 1923 р. о. Олександр поховав загиблих повстанців загону Трифона Гладченка, за що без слідства і суду був розстріляний чекістами.
Микола Соколовський навчався в сільській школі, любив малювати. У 1925 р. мати віддала Миколку до Миргородської художньо-керамічної школи імені Миколи Гоголя, де його вчителем був Фотій Красицький, внучатий небіж Тараса Шевченка. У Миргороді Соколовський перейняв гру на бандурі від Івана Яроша, з яким кобзарював. У червні 1926 р. Микола переїхав у Днiпропетровськ, вступив на дворічні курси при художньо-промисловому училищі, грав у капелі бандуристів клубу залізничників, їздив селами з концертами.
У серпні 1929 р. Миколу Соколовського заарештували за сфабрикованим ГПУ звинуваченням у причетності до Спілки Української Молоді (СУМ): ніби з гуртом бандуристів вів «шовіністичну пропаганду». Мордували його слідчі Друян та Кес. У КПЗ сидів зі звинуваченими у «справі СВУ» братом академіка Єфремова Михайлом і його сином Костем. На початку 1930 р. засуджений на 5 років заслання на Соловки, але табір був переповнений. Прибув етапом на берег Білого моря у порт Кем, там етап повернули на ст. Парандово – будувати Парандовський тракт. Двадцятирічний Микола разом із двома в`язнями втік у напрямку Фінляндії. Через тиждень на сплячих утікачів випадково наткнулися прикордонники, одного вбили, двох повернули в табір. Від розстрілу Соколовського врятував начальник табору В. Корнілов, якому Микола незадовго до втечі намалював портрет сина.
Карався в Карелiї (УСЛОН, УСЛаг, БЕЛБАЛТЛаг). У 1934 р. звільнився і поїхав на Донбас, у Краматорськ, де працював його брат Леонід, жила мати з меншими дітьми. Там Миколу призвали на військову службу: через судимість – у батальйон тилового ополчення. Весною 1935 р. батальйон перекидали з Днiпропетровська на Далекий Схiд. Ешелон через повінь надовго зупинили в Нижньому Новгороді, ополченців ганяли на будівництво моста через Оку. Соколовський здійснив другу втечу, повернувся в Дніпропетровськ. Підробив військові документи, отримав паспорта на вигадане прізвище і за рекомендацією художника Фотія Красицького вступив одразу на ІІ курс Київського художнього інституту. Закінчив навчання у 1938 р., працював художником у будинку культури в Сімферополі. У 1939 р. одружився з випускницею Київського художнього інституту Діною Шматько, того ж року знайшлася їм донечка Оксана. З 1940 р. працював у Полтавському Будинку народної творчості, познайомився з Катериною Білокур. У газеті «Комсомолець Полтавщини» надрукував свої перші поезії.
У червні 1941 р. Соколовського призвали до народного ополчення; направили на вiйськову перепiдготовку в званнi офіцера інтендантської служби. Однієї ночі ешелон із його частиною розбомбили, от Микола і повернувся до окупованої німцями Полтави. Щоб утримати родину, заробляв малярством, реставрував ікони. У грудні 1941 р. урочисто склав присягу члена ОУН (м), став членом оунівського підпілля, очолюваного міським головою Федором Борківським. У 1942 р. навчався на піврічних пастирських курсах УАПЦ. Єпископ Мстислав (Степан Скрипник, небіж і ад’ютант Петлюри) рукоположив його в диякони, єпископ Сильвестр – у священики в Покровському храмі, збудованому Петром Калнишевським. Того ж 1942 р. гестапо заарештувало в Полтаві 12 оунівців, серед них і дружину – Діну Шматько-Соколовську, і вони були розстріляні. Щоб у трирічної дитини була мати, одружився з Варварою Климко, яка народила двох доньок – Лесю та Євгенію. Доки були під німцями, о. Микола правив службу Божу українською. Коли зайшли «визволителі», панотця викликали до контори і пояснили, що служба має вестися тільки російською. З Полтави переїхав у с. Ріпниці на Подiллі, де одержав парохiю, а згодом – на Буковину, в с. Раранча. У грудні 1944 р. його знову арештували НКВДисти, але 19 лютого 1945 р. хоча був поранений у руку, втік при перевезенні в’язнів. Приєднався до Івано-Франківського підпілля ОУН і діяв у ньому понад два роки. У травні під час облави Миколу захопили у криївці. Знову вдалося втекти з етапу (16.05). У м. Коломия приєднався до пiдпiлля ОУН, де два роки під псевдом «Боднар» збирав зброю, міняв гроші, малював карикатури на совєцьких керівників під псевдом «Микола Біда».
У травнi 1948 р. натрапив на засідку. Зв’язаного Соколовського вiдвезли до Станiславського МГБ, його допитував і катував слідчий старший лейтенант з академічною чекістською освітою Долгих. Трибунал Прикарпатського воєнного округу засудив Миколу до страти. У камерi смертникiв відсидів 15 дiб, потім розстрiл замiнили на 25 р. таборiв. Засудили на 25 р. і його дружину Варвару, братів Леоніда й Анатолія, шваґра Івана – тiльки за те, що були родичами Соколовського. Діти залишилися на руках бабусі – матері Миколи. Покарання вiдбував у Iнтi, Абезi. На його справi була червона смуга – «Весьма опасный, склонен к побегам, использовать только на общих работах». Попри заборони, українець і в неволi писав вiршi. Таємно змайстрував бандуру (а згодом ще кiлька), вчив співв`язнів гри, спершу таємно, а пiсля смертi Сталiна вільніше. https://www.youtube.com/watch?v=Dn6uSeES_s8
Створив ансамбль бандуристiв ГУЛАГу м. Iнта. Керував ансамблем бандурист Олег Гасюк, грав у ньому Степан Мацура. В Інті Микола Сарма-Соколовський подружився з перекладачами Григорієм Кочуром, Дмитром Паламарчуком, Миколою Василенком.
Звільнений у вересні 1961 р. працював на заводi у Ворошиловградi. Вів гурток бандуристів при педiнститутi. Публікував вiршi в обласних газетах, у “Лiтературній Україні”, у журналах “Ранок”, “Жовтень”, “Днiпро”. Та знову почалися цькування в пресі як націоналіста, йому заборонили вести гурток бандуристiв, звільнили з заводу. У 1974 р. Соколовський обміняв луганську квартиру на Новомосковськ Дніпропетровської обл., там вийшов на пенсiю. Спілкувався з дисидентами Володимиром Сіренком, Іваном Сокульським.
У 1980 р. у видавництвi «Радянський письменник» пiд псевдо Сарма вдалося видати збiрку «На осонку лiта». Після чого почалися виклики в КГБ, допити. У 1984 р. майори КГБ Анатолій Головко та Юрій Тарабан «на прохання трудящих» переглянули справу 1948 року і послали Соколовського досиджувати недобутий термін.
Останні роки життя о. Микола був настоятелем церковцi УАПЦ у Новомосковську. Створив районний та обласний осередки ОУН на Січеславщині. У червні 1994 р. найстарший дійовий член ОУН Микола Сарма-Соколовський відкрив молитвою ХІІІ Великий збір ОУН(м), його обрали почесним членом Сенату ОУН(м).
9 серпня 2001 р. о 17 годині у м. Новомосковськ, Дніпропетровська область на Божу дорогу став 91-річний Сарма-Соколовський Микола Олександрович — бандурист, поет, художник, священик. Похований у Новомосковську на Дніпропетровщині.
Залишити відповідь