18 травня 1873 р. у Римі, коли його батько, Адріян Вікторович, стажувався за кордоном, народився Микола Прахов. Прахов-старший закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького університету і був відряджений Міністерством народної освіти на п’ять років за кордон для удосконалення в науках та підготовки до занять кафедри «історії мистецтв». Пізніше – професор Київського університету Св. Володимира, відомий архітектор, художник, мистецтвознавець, автор однієї з перших публікацій про творчу спадщину Т. Шевченка. У 1884-96 р.р. А. Прахов керував внутрішнім оздобленням Володимирського собору та виконав проекти всіх мармурових і бронзових робіт.
Мати Емілія Марія Клементина з дому Лестель, французька громадянка – талановита піаністка. «Мама… закінчила петербурзьку консерваторію під керівництвом професора Дрейшока, коли погодилася на пропозицію мого Батька поєднати з ним свою долю. Незважаючи на маленькі руки, її готували до артистичної кар’єри, і лише ми – діти – своєю «музикою» зіпсували її»,- згадував М.А.Прахов. У Римі вона працювала разом із композитором та піаністом Ференцем Лістом.
Маленьким Кока потрапив у Петербург, де прожив до літа 1881 р., там захворів на туберкульоз стегна. У важкому стані мати вивезла хлопчика лікуватися в теплі краї: у Ніцці, По, Біарріці. З 1883 року Микола жив у Києві. «Наша семья считалась в Киеве “эксцентричной”, потому что людей принимали не по “чину и званию”, а по их личным достоинствам и талантам. Бывали и очень “высокопоставленные” лица, были два “Великих Князя” — поэт — “К. Р.” — Константин Константинович и — офицер художник Петр Николаевич (сын опальной Великой Княгини — основательницы Покровского Монастыря). После осмотра работ во Владимирском Соборе Отец пригласил заехать к нам — выпить чашку чая. В восторге от Собора он захотел познакомиться поближе с художниками и принял приглашение моих родителей пообедать в нашей семье.»
Завдяки домашній освіті Микола вступив до третього класу 2-ї гімназії. У 1892 р. випускник гімназії вступив на фізико-математичне відділення Московського університету, але через рік хвороба (неврастенія, хронічний головний біль) заставила юнака залишити університет. Восени 1896 р. їздив на три тижні до Італії: Генуя – Рим – Венеція – Відень, де знайомився з пам’ятниками старовини. З 1896 року художник-орнаменталіст М. Прахов працював художником у галузі декоративно-прикладного мистецтва, станкового живопису, чудово знався на художньому литві та роботі з бронзою.
У 1898 р. за конкурсом поступив до Київського політехнічного інституту на механічний відділ, але за рік хвороба заставила відмовитися від навчання. Почав створювати орнаменти, писати етюди з натури. Не відмовлявся Микола від приватних замовлень: за порадою батька створив проект фасаду будинку «Гоща» С. Ісакова, садиби Н. Оржевської в «Новій Чорториї», маєтку кн. Н. Яшвіль; виконав два пам’ятники на Аскольдовій могилі (М.Гудим-Левковича та В. Тарновського).
Восени 1902 р. взяв шлюб із Анною Крюгер (1876—1962), донькою відомого київського нотаріуса Августа Федоровича Крюгера. (До речі, своякував із художником Миколою Мурашком, який побрався з Маргаритою Крюгер – рідною сестрою Анни). Весільна подорож молодих до Італії тривала півроку. З 1903 р. до кінця 1906-го жили в Києві та Петербурзі, де навчалася Анна Августівна Крюгер-Прахова — художниця, анімалістка, портретистка. Учениця професора П. О. Ковалевського в 1906 р. закінчила Академію мистецтв. Того ж року за порадами лікарів Прахови з двома дітьми поїхали до Італії, де прожили 6 років. Перший рік лікувався, зробив операцію вуха. Почав писати етюди з натури.
Худ. М. Прахов. Сорренто. 1903 р.
Микола навчався художньому литву з бронзи на Капрі, творив ескізи для килимів. На острові він познайомився і подружився з сусідом – Михайлом Коцюбинським, про якого лишив спогади. Потім три зими в Неаполі – у художньо-промисловій школі при музеї Філандж’єрі. Під небом Італії намалював цикл пейзажів, марин.
Скелі у морі. 1908 р.
Восени 1912-го уже з п’ятьма дітьми повернувся до Києва. Через рік разом із Варварою Ханенко їздив до Берліна, відбирав італійські майоліки на аукціоні колекцій. Пробув у Берліні до березня 1914 р., бо довелося вдруге оперувати вухо. Два місяці пролежав у санаторії, ще два місяці лікувався амбулаторно. У цей період вивчав музеї, працював у Зоологічному саду та Акваріумі – писав акварельні етюди риб, раків, восьминогів, актиній для композицій «Морське дно».
У 1917 р. повернувся до Києва, де разом із М.Мурашком, П.Козиком та іншими художниками створив першу професійну спілку «Київський художник» і був обраний її головою.
У 1926 р. Микола Прахов разом із І.Їжакевичем, В.Коровчинським створив Асоціацію художників червоної України (АХЧУ), але він же мав «не те» походження. От і працював на різних незначних посадах у радянських установах, оформлював святкові заходи, друкував статті в журналі «Художественные сокровища России»; спогади «Сторінки минулого». Часто хворів. Інколи читав лекції для студентів Київського художнього інституту.
З 20 січня 1950 р. отримував 150 карб. Пенсії «по старості» і 60 карб. «хлібних», разом 210 карб. Працював із родинним архівом, писав спогади.
Микола Андріанович Прахов помер 25 листопада 1957 р. Похований у Києві на Лук’янівському цвинтарі (ділянка № 25, ряд 11, місце 27), поруч із мамою. Надгробок — прямокутна чорна стела. 
