Все мені ти снишся, мій маленький сину,
Що з тобою полем, степом ідемо,
Що б’ємось за нашу бідну Україну,
Розриваєм пута, вікове ярмо.
– писав Олександр Олесь синові Олегу (Ольжичу). 
Здавна українці рослого, але незграбного коня називали словом «кандиба». Старшинський козацький рід Кандиб був відомим з XVI ст. на Правобережній Україні. Як засвідчує В. Модзалевський першим, до кого реп’яхом причепилося козацьке прізвисько Кандиба, був писар Станіслав Прокшич із Володимира-Волинського. Пізніше Кандиби переселилися на Слобожанщину. Так, відомий козак Полтавського полку Демко Кандиба (1649 р.); Корсунські полковники Федір Кандиба та його син Андрій; маєтком у с. Верхосулці володіли Іван Андрійович Кандиба та Григорій Іванович.
5 грудня 1878 року на Сумщині побачив світ Олександр Іванович Кандиба. Його тато, дід були чумаками, батько нені орендував маєток у Верхосуллі у поміщика Башкирцева (батька знаменитої художниці).
Олександр Кандиба став відомим поетом (псевдо О. Олесь) і батьком Олега Кандиби, теж поета (псевдо О. Ольжич). О. Олесь рідко бачився з Олегом, але багато писав листів «своєму Лелеченькові довгоногому». Лелеченько, Лютик – так татко називав нащадка і отримував відповіді «рідному, далекому». Пройде час і псевдонімом Лелека Олег буде підписувати твори. Батько радів кожному кроку первістка і охоче описував це:
Мій синочок – розбишака
Чи то кіт, чи то собака, –
Він нічого не боїться –
Лізе биться…
Олесь написав малому 150 колискових; стежив за його успіхами в музиці, якою син займався з трьох років, в поезії, яку писав 5-річний вундеркінд; підтримував його літературні спроби. Милувався його руками, пальцями музики.
«Не кидай писати! З тебе вийдуть люди», – писав О. Олесь п’ятнадцятирічному синові. Батько і син мали різні професії: О. Олесь – ветеринар, О. Ольжич – археолог, спеціаліст із кераміки; їхня лірика дуже різнилася: мрійливо-мелодійна, захоплена у батька і вольова, скупослівна, поміркована – у сина.
Коли замайорів небесно-золотий прапор державності, Олесь гаряче в неї повірив і на сторожі поставив слово. Олександр Іванович ніколи не був партійною людиною, але кожна з українських партій прислухалася до нього, зважала на його думку. Уряд УНР призначив Олеся культурним аташе. І почалася еміграція: Будапешт, Відень, Прага…
У батька і сина була своя війна, своя революція… Інколи О. Олесь кидав: «Ти не мій син, ти – син Маланюка!»
Та коли Євген Маланюк написав про своє «перше кохання – П.Тичину», О. Олесь відгукнувся твором «І ти продався їм, Тичино!». О. Ольжич пішов далі: уклав антологію «Духовні каліки» про українських поетів, які служили радянським окупантам.
Олег Ольжич з 1929 р. був членом ОУН, культурним референтом ОУН. Коли у січні 1944 р. гітлерівці запроторили А.Мельника до концтабору, Ольжич очолив ОУН.
І батько, і син одружилися з коханими.
Останній рік життя кожного з них освітився появою сина, який отримав ім’я батька:
О. Олесю співачка Марія Фабіанова подарувала сина Олександра.
31 липня 1944 року після смерті О. Ольжича його дружина Катерина-Калинка народила сина Олега Кандибу.
На улюбленій річці Сазаві Олесь дізнався, що Олег у німецькому концтаборі Саксенгаузен. У задушливому потязі, повертаючись додому з невдалої риболовлі, О. Олесь знепритомнів. 21 липня був день народження Олега, 22-го липня звістка про смерть сина убила батька…
Влітку 1944-го обірвалися лінії життя сина й батька.
Залишити відповідь