1919 р. у м. Кам’янець-Подільський, нині Хмельницької обл. народилася Катерина Білецька. Батько Білецький Леонід Тимофійович (05. 05. 1882, с. Литвинівка Київ. губ., нині Уман. р-ну Черкас. обл. – 05. 02. 1955, Вінніпеґ).
В університеті св. Володимира під керівництвом проф. В. Перетца він вивчав російську та українську літератури. У 1913 р. випускника залишили для підготовки до професорського звання. У 1918 р. Білецький став приват-доцентом Кам’янець-Подільського університету.
Мати Верпето Надія Михайлівна (02. 01. 1894, м. Лубни, нині Полтав. обл. – 18. 02. 1963, Вінніпеґ). Отримала домашню освіту живописця та графіка. Навчалася у С.-Петербурзькій консерваторії. Працювала в Міністерстві освіти уряду УНР. 24-річною стала дружиною 36-річного Леоніда Білецького.
У 1920 р. родина виїхала до Польщі, батько у 1921–23 рр. викладав історію української літератури у Львівському таємному університеті. У 1923 р. Білецького запросили обійняти посаду ректора Українського високого педагогічного інституту Драгоманова у Празі. Серед студентів, які слухали лекції професора, був Олег Кандиба. Юнак частенько приходив до Білецьких на консультації та дискусії. Високого парубка з променистими сіро-зеленими очима помітила п’ятирічна Калинка (так рідні звали Катрусю Білецьку). Вона бігала по квартирі, познайомилася з Олегом. Була весна, все навколо пінилося біло-рожевим цвітом, вітри влаштували порошу з пелюсток. Олег із білявкою на руках танцював у яблуневому саду. Тринадцять років у віці не сприяла зацікавленню Олега та Калинки, у Олега Ольжича виспівався аскетичний вірш-спогад про першу зустріч «Яблуня на горі». Вітри мандрів розлучили їх надовго: археолог Олег Кандиба (Ольжич) працював у Італії, США.
Відбулися зміни й у родині Білецьких. Мати Катрусі за цей час закінчила Празьку АМ (1932). Від 1925 р. батько – приват-доцент кафедри української літератури, від 1932 р. професор кафедри українського права в галузі дослідження старовинних пам’яток УВУ в Празі, де працював до 1945. Від 1938 р. був також доктором філософії Карлового університету.
Калинка навчалася на філософському факультеті УВУ в Празі, працювала у культурній референтурі Центрального Проводу ОУН(м) у Празі. Олег Кандиба (Ольжич) – очолював Референтуру ОУН(м). Отак у березні 1940 р. справи змусили їх вдруге познайомитися в одній із празьких кав’ярень. З того часу Калинка не могла забути загадкового сяйва його очей.
Віршем «Пороша» Олег натякнув панні Калинці на свої почуття:
Русява дівчина у хустці,
І повні глечики усі,
Та ми зустрінемось у пустці,
В полях на Лірницькій косі.
Стежки завіяло наново,
І гусне зовсім сиза мла,
І тільки лиця калиново
Тобі рум’янцем поняла.
Ходімо так. А я тепер би
Ішов куди б там не було.
Ой, там за скиртами, повз верби,
Я знаю простий шлях в село.
Дуже скоро для Калинки він став найсвітлішим героєм української історії, вона пише: «Ольжич був зовсім відмінний від усіх. Від нього випромінювало якесь надземне хвилювання. Він мав якусь чарівну міць, якою заворожував своє оточення… Пізнавши його ближче, я прийшла до переконання, що він стоїть понад усім людством, що ніхто, абсолютно ніхто не може йому рівнятися». «Тоненький конверт дрижав у руці, щоб його відкрити, потрібно було надлюдської сили», – згадувала вона про перший лист коханого. Тривала війна, поет-вояк перебував у підпіллі, але взаємне почуття не гасло, на відстані єднало закоханих, адже:
Господь, багатий нас благословив
Дарами, що нікому не відняти:
любов і творчість, туга і порив,
Відвага і вогонь самопосвяти!
Коли почалася Друга Світова війна, Олег Ольжич повернувся до Житомира, де народився, там організував газету “Українське слово”. Поет отримав доручення Проводу ОУН керувати підпільною діяльністю на окупованій німцями Східній Україні. Пішов на зов Києва, передав Олені Телізі наказ виїхати зі столиці. Важко переживав розстріл київської ОУН, потилицею відчув подих смерті і зважився на продовження роду. Калинка почала відзначати зміни очей коханого. При кінці червня 1942 р., коли вона приїхала до Олега до Львова: ласкаві, усміхнені, добрі очі романтика, часом давали «колючий, тонкий крижаний, холодний, страшний відблиск». 2 серпня 1943 р., коли його портрети були серед державних злочинців, за голову яких обіцяна висока нагорода, старенький священик почув прізвище молодого та зауважив: «Ти мені цього не казав, сину!». Катерина Білецька й Олег Ольжич взяли таємний шлюб у православній церкві галицького села Яблінка Вижня (с. Верхня Яблунька нині Турків. р-ну Львів. обл.). Шлюб тривав десять місяців. 
В останніх місяцях 1943 р. в очах Олега поселився неспокій істоти, яку оточено з усіх боків, яка чекає удару. Катерина Білецька-Кандиба згадувала: «Мені дуже тяжко говорити про Ольжича. У той час, коли я почала його ближче пізнавати, я не в силі була охопити його велич, як науковця, політика, поета. Ці три прикмети єдналися в одній його постаті. Дуже загально я знала про його археологічні осяги, не дивлячись на те, що я дуже хотіла брати активну участь у націоналістичному русі. Колись, то вже після нашого шлюбу, він пояснив мені, що віддав усе для організації: науку, творчість, своїх батьків, своє особисте життя. І коли він приходив на короткий час, до нашого спільного мешкання, йому дуже потрібно було затишку, іншого світу».
25 травня 1944-го на проваленій явці у Львові гестапо заарештувало Олега Ольжича. Його відправили у концтабір Заксенгаузен і жорстоко катували протягом двох тижнів. Помер у ніч на 10 червня від тортур на черговому допиті, який проводили гестапівці Вольф, Вірзінг і Шульц. Зберігся факт (не легенда), що дружина Ольжича, Катерина Білецька, побачила в червні 1944-го, що чоловікова обручка почорніла, а Катеринина не змінилася. Дивно – адже обидві обручки були з одного металу. 31 липня1944 року народився син Ольжича, названий на честь батька Олегом, якого Катерина Білецька записала сина на своє прізвище. Лише по війні вдова оприлюднила шлюбне посвідчення й Олег Олегович успадкував ім’я – Олег Кандиба.
Рятуючи родину від визволителів, Білецькі з Праги виїхали до Німеччини (м. Ульм). Жили у таборах переміщених осіб (ДП). Леонід Білецький розробляв навчальні плани для українських народних шкіл, гімназій, матуральних курсів, УВУ. У 1948 р. його обрали президентом УВАН (1948–52), дійсним членом НТШ. У 1949 р. родина емігрувала до Канади (м. Вінніпеґ). У Вінніпезі художні полотна Верпето Надії (матері) здобули успіх на виставці новоканадських митців різних національностей. Вона створювала портрети, краєвиди, натюрморти. Батько родини Леонід Білецький – Голова Культурно-освітньої ради Комітету українців Канади, професор колегії св. Андрея. Він здійснив 4-томове видання творів Т. Шевченка («Кобзар», Вінніпеґ, 1952–54), яке відрізняється тим, що твори поета були подані у первісних варіантах.
Катерина Білецька-Кандиба працювала редактором журналу Організації українок Канади «Жіночий світ», кореспондентом часопису «Новий шлях». У жовтні 1950 вийшла заміж за журналіста Є. Лазора.
Працювала бібліографом у відділі славістики при Торонтському ун-ті (1954–84). Досліджувала українську пресу в Чехії 1848–1919. Тривалий час керувала дитячим театром «Бабусина казка» (Торонто), писала дитячі твори, з якими виступала на сцені. У спогадах «Ольжич, яким я його пам’ятаю» (1985) розповіла про історію написання віршів («Акваріум», «Нічний напад»), у мемуарах «Думками вслід за Ольжичем» подала інформацію про риси характеру Олександра Олеся. Зберігала великий архів батька, 1988 передала УВАН рукопис первісної текстологічної студії Л. Білецького про «Руську правду», інші його рукописи праць, листування.
19 серпня 1996 р. у м. Оттава упокоїлася 77-річна письменниця, журналістка Лазор Катерина Леонідівна, дочка Леоніда Білецького та Надії Верпето, дружина Олега Кандиби (О.Ольжича).
Залишити відповідь