5 січня 1936 р. у м. Львів народився Ігор-Іван-Мойсей Зубенко. Батько первістка – інженер-будівельник Іван Григорович Зубенко. Мати – Ярослава Зубенко (з дому Сасик) народилася в день похорону свого батька. Мати Ярослави – з дому Ґьорінґ (Göring), дитя німецьких колоністів, натуралізована українка. Її рід мав нафтові поля в Дрогобичі. Пані Ярослава мала дуже тісні робочі стосунки з митрополитом Андреєм Шептицьким: працювала у дитячому садочку, яким опікувався митрополит, опікувалася політичними в’язнями у Бригідках (Львів), кошт на харч виділяв сам о. Андрей.
Іван Григорович Зубенко закінчив університет у Данцигу з червоним дипломом, але повернувся у Львів. Став співзасновником Кооперативи інженерних робіт (КІР), який напередодні Другої світової провів ремонт храму Св. Юра. Заложив Зубенко приватне підприємство «Еко», що виготовляло батарейки під назвою VARTA. Коли німецьке військо WEHRMACHT зайшло перший раз до Львова, окупанти зобов’язали Івана Зубенка, віддавати певну частину батарейок на потреби німецького війська. За невиконання – розстріл.
Коли до Львова прийшли «червоні визволителі», серед ночі родину Зубенків розбудив сильний стукіт у двері їхньої вілли. Незнайомець, який їх розбудив, представився працівником НКВС і сказав: «Я є Шабельников з НКВС, але я не є Шабельников, я є Шабельник, нащадок козацького роду. Я прийшов сповістити Вам, що завтра приїдуть Вас розстрілювати, за співпрацю з німцями.» Швиденько зібрали найдорожче – всю рідню, картини Мурашка та подароване на весілля срібло – і почалася еміграція.
Завдяки талантам батька, який був інженером на важливих державних об’єктах, мав доступ до державних таємниць, родина не бідувала. Сини (первістка Ігоря мати називала Горошок, молодшого на рік брата Ярополка – Бобом) отримали гарну домашню освіту. Друга світова закінчилася, люди повірили в перемогу; а українцям запахло державністю. Повернутися в Україну, відбудовувати її мали освічені громадяни, тому українці прихопилися за підручники.
у 1945-1951 роках українське шкільництво в Німеччині буйно розви-валося (виникло 30 українських класичних гімназій); учительські сили з великим педагогічним досвідом, віддавали українській молоді все найкраще. Не стримувала убога таборова обстановка, матеріальні злигодні (допомагали українці Венесуели, з Нью Гейвену (США). Та 31-го грудня 1951 року ІРО перестало опікуватися таборами «ДіПі», опіку над «діпівським людом» у Німеччині перебрали німці. Вони ліквідували фінансову допомогу на культурно-освітні потреби української громади; із 30 українських гімназій залишилась тільки одна, її перенесли до оселі Людвіrсфельд біля Мюнхену. У цій єдиній гімназії Ігор та Ярополк Зубенки здобували освіту. Вони були серед тих шести учнів, які у 1956 р. закінчили восьмий клас української реальної гімназії (останньої української гімназії в цілій Німеччині та в цілій Західній Європі). Однокласницею була Ганя Йогансен – донька Алли Гербурт-Йогансен і Михайла Бойчука (її біологічний батько). Брати Зубенки на все життя зберегли приятельські стосунки з Ганею Йогансен та її старшим братом – сином Майка Йогансена.
Для «цієї кляси» працювало аж 13-учителів-викладачів, серед яких українська художниця Алла Гербурт.
Допитливий українець Ігор Зубенко був взірцевим пластуном, ріс націоналістом. У вишах м. Ахена та Мюнхена вивчав інженерію, політологію, східно-європейську історію та славістику. У політичному інституті в Ахені Ігор працював асистентом у професора політичних наук Клауса Менерта (1961-1972). Студентом почав співпрацю з нью-йоркським видавництвом «Пролог». Молодим журналістом отримав завдання редакції: у 1961 р. здійснив першу подорож до Москви, Києва та Львова.
Після закінчення вишів влаштувався кореспондентом радіо «Свобода», працював під прибраним ім’ям І. Анівський. Брав активну участь у з’їздах, конгресах, фестивалях, виставках. Зміцніли зв’язки Ігоря Зубенка з українськими шістдесятниками, від дисидентів він отримував рукописні матеріали для друку, удалося налагодити перевезення мікроплівок із матеріалами самвидаву з України; розпочав фінансову допомогу українським політв’язням.
У 1969 році Ігор-Іван створив родину з Наталією Шмайдою, дочкою відомого українського письменника, збирача лемківського фольклору Михайла Шмайди. Пані Наталія згадувала: «Ми розписалися у Мюнхені 24.10.1969 р. у Standesamt, на Mariahilfplatz. 5.9.1970 р. відбулося вінчання в моєму рідному селі Красний Брід. Вінчанню передували заборони комуністів. Нашому священникові комуністи заборонили нас вінчати. То ми ще мали велике щастя, що моя сестра Олена студіювала у м. Братиславі, і випадково по телефону напала до нас, додому і спиталася, як ми ся маємо? Я була як зарізана. Розказавши їй про заборону вінчання, вона пішла до Міністерства про справи релігії, і розказала їм, що нас змушують знову, реєструвати наш цивільний шлюб у Чехословаччині. І щойно тоді нас повінчають.
У міністерстві по справах релігії дуже здивувалися і сказали: «Що це там у Вас на Сході собі дозволяють? Що вони нам роблять за ганьбу на цілу державу?» Просто свавілля! Міністр зразу потелефонував до пряшівського єпископа Гопка і дав наказ : «Моментально повінчати молодих». Єпископ Гопко написав довжелезний документ про наказ міністерства. При цій розмові був присутній Ігор Зубенко, бо був у пошуках допомоги у єпископа Гопка у Пряшеві, коли телефонували з Міністерства про справи релігійні. Увечері Ігор Зубенко відніс листа від єпископа Гопка до нашого священника. На другий день нас повінчали. Після Вінчання, поліція відвідала нашого священника і допитувала його, яким правом він нас повінчав. Священник показав їм наказ Міністерства.»
Жили в Мюнхені та працювали у Мюнхені, де Зубенко започаткував Андріївські вечори у Баварії. Удалося Ігореві Зубенку відновити пластові літні табори землі Баварії, він був Головою Крайової Пластової Старшини у Німеччині (1972-1980), організовував для «Пласту» літні та зимові табори, вечори. Удостоївся ордену св. Юрія в сріблі (1976), у золоті (1982). Ігор Зубенко став фундатором і меценатом Енциклопедії Українства Кубійовича, з дружиною Наталією фінансово підтримував НТШ, Український музей у Великій Британії.
У 1984 році родина придбала хату в Обершляйсгаймі та переїхали. Пані Наталія передруковувала отримані з України рукописні праці. Ігор-Іван на той час працював у українському видавництві «ПУ-ГУ» (1968–70), йому вдалося видати «Короновання Опудала» І. Калинця (1970), «Більмо» М. Осадчого (1971). У 1989 р. український націоналіст Зубенко заснував власне вид-во «Modern Publishers Verlags GmbH».
Особливим опікуванням родини Зубенків була колекція українського мистецтва (картини, скульптури, книги), підтримка та допомога українським художникам. Ігореві Зубенку удалося видати «Сучасне мистецтво України» (1979), «Галина Мазепа» (1982). У гостинній оселі приймали та гостили українців, які переїздили через ФРН, обдаровували, надавали житло, проводили екскурсії.
Опікувався українськими громадами у Чехії та Словаччині, неодноразово приїздив в Україну, хоч це не завжди вдавалося здійснити. Навесні 1989 р. Ігор Зубенко фінансував першу виставку-бієнале художників із України та діаспори «Імпреза – 89» в Івано-Франківську. У квітні 1989 р. Ігор Зубенко побував в Україні у Києві відвідав музей Івана Гончара; у Львові побував на вул. Кульпарківській 27, де мешкав дядько (брат батька Ігора) Володимир Зубенко, викладач фармацевтики; мав зустрічі з художниками у Івано-Франківську.
17 серпня 1990 р. у Мюнхені пухлина мозку спричинила раптову смерть 54-річного Ігоря-Івана Зубенка – українського журналіста, видавця, мецената, колекціонера.
10 серпня 2021 р. у Франкфурті на Майні помер брат Ігоря Зубенка, Ярополк Зубенко.
Та життя триває. І сьогодні Наталія Михайлівна Зубенко, меценатка українського мистецтва, опікується Збройними Силами України, сиротинцями України, продовжує справу батька, чоловіка.
Залишити відповідь