20 квітня 1927 р. у Луганську (за ін. відомостями в селі Великі Сали Ростовської області) народився Луспекаян Погос Багдасарович.
Батько – Богдасар Гукасович, родом із нахічеванських вірмен, працював м’ясником. Мати – Серафима Авраамівна Ковальова, донська козачка. Ріс Пашка шибеником, часто дрався, сам дивувався як вижив. Луганську школу-семирічку не балував ні регулярними відвідуваннями, ні гарними оцінками. На початку 1940-го підлітка записали до Луганського ФЗУ – ремісничого училища. За принципом «какая разніца» змінили не тільки прізвище, а й ім’я та по батькові, вийшло: Лусбекян Павло Борисович. Наступного року училище та «фабзайців» евакуювали до Фрунзе (Киргизстан), де Пашка працював слюсарем.
15-річним пішов добровольцем на фронт, опинився в партизанському загоні, брав участь у бойових операціях розвідгрупи («опергрупа 00134»). В одному з боїв розривною кулею хлопцеві розтрощило ліктьовий суглоб. У саратовському військовому шпиталі на операційному столі отямився і влаштував скандал – не дозволив хірургу ампутувати руку. Хірург присягнувся обійтися без ампутації. Після одужання Павла призначили у штаб партизанського руху 3-го Українського фронту.
У 1944 році демобілізувався з армії, переїхав до Ворошиловграда (нині Луганськ). Служив у трупі обласного російського драматичного театру, серед його робіт: Альошка – «На дні» М. Горького; Людвиг – «Під каштанами Праги» К. Симонова. У 1946 р. набрався нахабства – і поїхав до Москви. Не маючи атестату про освіту, юнак підкорив приймальну комісію, поступив до Вищого театрального училища імені М. Щепкіна (курс К. Зубова). Студентом Павло познайомився з Інною Кириловою, яка училася на два курси старше. Покохалися, одружилися, народили донечку Ларису.
З 1950 р. актор отримав нове прізвище – Луспекаєв. У 1950-1957 рр. грав на сцені Тбіліського драматичного театру імені О. Грибоєдова. Здавалося, все добре, але болем відгукнулася війна. В одному з розвідувальних рейдів Павлу довелося чотири години нерухомо пролежати в снігу, він сильно обморозив ноги: кровообіг у ногах порушився, розвинувся атеросклероз судин ніг. Йому зробили дві операції, ампутували фаланги пальців на ногах.
З 1954 р. знімався у кіно «Вони спустились з гір» режисера Н. Санішвілі. У 1955 р. знявся в фільмі «Таємниця двох океанів» (лейтенант держбезпеки Карцев) режисера К. Піпінашвілі.
З 1957 до 1959 рр. на запрошення Л. Варпаховського П. Луспекаєв працював у київському Театрі імені Лесі Українки.
У 1959 р. Кирило Лавров порадив поїхати до Ленінграда. Г. Товстоногов прийняв Луспекаєва в трупу Большого драматичного театру.
У 1961 р. вийшов фільм «Балтійське небо».
1 березня 1965 р. 37-річний актор офіційно вийшов на пенсію за інвалідністю. У 1966 р. знявся в фільмі «Республіка ШКІД» Г. Полоки. У розпал зйомок Луспекаєва поклали в лікарню. Лікарі наполягали на ампутації обох ніг до колін. Поставити хрест на житті актора? Луспекаєв погодився на ампутацію пальців ніг. Після цього замучив фантомний біль. Лікарі порекомендували сильнодіючий знеболювальний наркотик – пантопон. Коли доза дійшла до шістнадцяти ампул у день, Луспекаєв вирішив позбутися залежності. Тиждень був у напівсвідомості, відмовився від їжі. У щоденнику актор записував години, дні, прожиті без наркотиків. Після звільнення від залежності Луспекаєв почав малювати собі ескізи протезів. У цей час режисер Володимир Мотиль запросив Луспекаєва в кіно на роль митника Олександра Верещагіна в «Білому сонці пустелі». Актор відмовився від ролі, але Мотиль умовив, погодився, що у Луспекаєва не буде дублерів. Петро відмовився від милиць для свого героя. Луспекаєв показав режисеру креслення металевих упорів, вмонтованих у чоботи. Зйомки фільму почалися в серпні 1968 р. Незначна за сценарієм роль Верещагіна значно розширилася за рахунок імпровізацій Луспекаєва. Зрештою, група почала називати Верещагіна Пашею. https://www.youtube.com/watch?v=B5oyppOiBSs
Щойно фільм вийшов на екрани, як його розібрали на цитати. Крилатими стали фрази Верещагіна: “Я мзду не беру. Мне за державу обидно!”; “Опять ты мне эту икру поставила! Не могу я ее каждый день, проклятую, есть! Хоть бы хлеба достала!”; “Вот что, ребята, пулемета я вам не дам”; “Ты что, не слыхал про Верещагина?..Дожил! Было время, в этих краях каждая собака меня знала. Вот так держал! А щас… забыли!”.
Наприкінці 1969 року «Білорусьфільм» почала зйомки художнього фільму «Вся королівська рать». На головну роль губернатора Віллі Старка запросили Павла Луспекаєва. Він зіграв 30% фільму.
17 квітня 1970 р. у московському готелі «Мінськ» від розриву серцевої аорти помер Павло Луспекаєв, три дні не дожив до свого 43-ліття.
