– Кажеш, що «жалюзі» перекладаються як заздрість? Чи ж справді заздрість така вбивча? – нападає Хомівна.
– Часом і вбиває, та здоров’я позбавляє…
– А конкретно, можеш?!
– Наприклад, Михайло Грушевський мав прекрасну бібліотеку, він заздрив своєму сусідові – Івану Франку, бо той мав більше раритетів. Та найбільшу в підросійській Україні приватну бібліотеку мав Микола Аркас, витратив на неї великі кошти. Громадянин російської імперії Михайло Грушевський тихо ненавидів конкурента. До того, «Історія України-Руси» Михайла Сергійовича лежала в крамницях, бо її було важко читати.
– А зараз що, легко? Читаєш, наче збірник конспектів різних студентів, – встряла сусідка.
– Коли ж вийшла «Історія Руси» Миколи Аркаса, її моментально розкупили. Бачиш, Микола Миколайович написав цю книгу для свого онука, теж Миколи Миколайовича Аркаса, який теж став прецікавим істориком. Видно, кращі підручники з історії України пишуть для своєї кровиночки. Згадай, як ми зачитувалися історією Ореста Субтельного, яку автор написав для сина! Правда, сам Аркас доклав власний гаманець до розповсюдження твору: викупив книги і роздав у читальні «Просвіти»; передав 1 500 історій газеті «Рада», яку утримував Євген Чикаленко, для подарунку передплатникам газети.
– Звісно, Михайло Грушевський не зумів втримати власної заздрості та скупості: вибухнув критикою. Михайло Сергійович був переконаний, що тільки він та його вчитель Володимир Антонович можуть писати підручники з історії. Він вважав, що біднота (народні маси) – рушій історії, Микола Аркас був протилежної думки – для нього маяками історії були особи, тому змалював біографії видатних діячів. Після розгромної рецензії Грушевського Миколу Аркаса розбив інсульт, автора паралізувало, віднялася права рука.
– Оттакої, дійсно вбивче почуття…
Залишити відповідь