24 липня 1907 р. в селі Новопавлівка на Катеринославщині в родині священика народився Василь Мисик. Дуже правильний батько, мати з унікальним чуттям мови; колискові, казки, пісні на колодках і чари природи формували дивосвіт хлопчини, дарували радість віршування:
На сході ясно
Червоний одсвіт запалив вершечки скирт.
Ніч
Знесла яєчко тепле — сонце.
(«Весняне» )
Василько здобував знання у школі-семирічці, самотужки оволодів німецькою, французькою, опановував уміння бачити незвичайне у буденному:
Копаються ґави в одвійках,
І скляно дзвенить од стежок.
Спокійно по косих лінійках
Спускається перший сніжок.
Учителем мови та літератури у Мисика був Аркадій Казка. Зшиток із віршами учня Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, той показав поезії Миколі Зерову, Максиму Рильському, Павлу Филиповичу. У 1923 р. кілька публікацій з’явилося у журналі «Червоний шлях».
Сімнадцятирічний Василь Мисик працював у районному Будинку селянина, брав участь в організації комуни в рідному селі. І подався Василь Мисик у світи: переїхав до Харкова, влаштувався коректором у друкарні, згодом став бібліотекарем у Будинку літератури імені Василя Блакитного, відвідував курси англійської, вступив до технікуму сходознавства. Навчався Василь у Харківському університеті, вивчав мови – західні та східні, ще студентом почав листуватися з маститим Миколою Зеровим. Став Мисик другом і учнем доброго та невибагливого Павла Тичини.
Перша збірка двадцятирічного поета «Трави» побачила світ у 1927 р., згодом «Блакитний міст», «Чотири вітри», «Будівники», збірки оповідань «Ґалаґанів сон», дві книжки нарисів про Схід. Він належав до літературної організації «Плуг», але за своєю творчою позицією був близьким до групи так званих «неокласиків».
Тоді ж Василь Мисик дебютував як перекладач з російської, білоруської, єврейської, польської, німецької, французької, англійської, перської, таджицької. Мисик став першим перекладачем з есперанто на українську мову: «Колискова» Євгена Михальського (1929). У другому виданні вибраних поезій Пушкіна за редакцією Павла Филиповича (1930) Мисику належать переклади віршів «Жив на світі лицар бідний», «Біси» та «Зимовий вечір».
25-річним видав книжку перекладів з Роберта Бернса, утнув найкращий на сьогодні переклад «Ромео і Джульєтти» Шекспіра. Він не вислужувався, перекладаючи з білоруської чи російської чергові вірші-паровози, Мисик перекладав практично всіх східних класиків безпосередньо з персько-таджицьких оригіналів.
Заробив на кооперативну квартиру на третьому поверсі будинку «Слово», у якій запахло пиріжками дружини – Марії Іванівни Таран-Мисик. Разом вони ходили до лісу: збирали трави, гриби, ягоди; насолоджувалися «поліфонією» лісові співаків.
Та холодильника товариша Берії не вдалося уникнути. Вночі 4 листопада 1934 р. енкаведисти показали ордер на арешт Василя Минка та загребли Василя Мисика, бо їм треба було виконати план. Чому так сталося? Виявляється, що над Василем Мисиком на четвертому поверсі жив Василь Минко. Його брат, працівник Харківського НКВД, заздалегідь попередив Василя про арешт. Той залишив родину та виїхав до Московської області, там одружився, заховався.
Василь Мисик оголосив сухе голодування: чотири доби не пив, не їв, але довести, що він не Минко не зміг. Тільки на другий місяць допитів Василь Мисик довів, що він не Василь Минко, і отримав вимогу підписати стандартне звинувачення «Я, Василь Минко, визнаю, що є ворогом народу…» Категорична відмова від звинувачень закінчилася переглядом справи: зі звинувачених в «організації підготовки терористичних актів проти працівників радянської влади» Мисик пішов за «побутовою» статтею, «беручи до уваги, що Мисик виходець з попівської родини і був зв’язаний з українськими націоналістичними елементами, а тому є особою соціально небезпечною і його перебування в Україні в нинішній час небажане»… отримав п’ять років. Відбув термін, повернувся до Харкова з Соловків скалічений, зі зламаним хребтом, з’ясував, що в нього немає ні даху над головою, ні шансів на роботу, тому прилаштувався в рідному селі. Потому фронт, полон, німецький концтабір, участь у підпіллі, випадковий порятунок від розстрілу, коли гітлерівці у квітні 1945 ліквідовували в’язнів… Мисик дивом уцілів, потрапив до американської зони, де спілкувався без перекладача, міг врятуватися на Заході, але повернувся до рідного Харкова, працював обліковцем у трамвайному депо, писав, перекладав. У 1948 р. уклав книжку перекладів з Бернса, попросив Рильського допомогти її видати, але ранній «репресанс» мав дуже пізній «реабілітанс».
Тільки 1959 р. вийшов Бернс, згодом – «Вибране» Рудакі, «Рубаї» Хайяма, «Лірика» Гафіза. Творив власні делікатні, аристократичні поезії, що йшли від серця:
Ласкавий легіт, але що в ньому,
коли з пустелі віє він?
Привітний вогник, але що в ньому,
як на безлюдді сяє він?
Прекрасне слово, але що в ньому,
як не від серця йде воно?
3 березня 1983 року в Харкові на сімдесят шостому році життя помер Василь Мисик.
Залишити відповідь