Степан Васильченко (справжнє Панасенко) народився 8 січня 1879 р. в м. Ічня на Чернігівщині в сім’ї шевця. Дитинство минуло на лоні чарівної природи рідної Ічні. Пізніше письменник добрим словом згадував стару батькову хату, над якою шуміли верховіттям ясени, клен, горобина. Літніми днями хлопець пропадав на луках, у гаях, на березі ставка. «Забуваєш, було, що є в тебе якась там хата. Мати казала: влітку зовсім діти дичавіють — треба якоїсь принади, щоб залучити їх до хати. В цей час виховання ішло «самопас» — під єдиним доглядом жаркого сонця». Взимку батько з синами займалися ремеслом, обслуговуючи головним чином селян навколишніх сіл і хуторів. А влітку всією родиною йшли на заробітки до поміщицької економії. Батько любив книжку, поважав у людях освіту, заохочував дітей до знань. Під час роботи в довгі зимові вечори у хаті читали вголос книжки, співали народних пісень.
Освіта, про яку Степан писав: «Між моїм родом — батьками, дідами, самими далекими пращурами — я перший іду до культури, до світла, перший пробиваю ту стіну, що стоїть нам на шляху до того чарівного, такого принадного і такого малодосяжного до нас, бідних селян, іншого світу». А потім – «летюче, невпокійне вчителювання». Активна участь у революції 1905 р., щоб покласти «хоч один камінчик, хоч цеглинку… на те нове велике будування», за що відсидів півтора року у буцегарні. У 1908 р. хворого на тиф Панасенка польовий суд виправдав за відсутністю доказів, звільнив із бахмутської в’язниці, але категорично заборонив учителювати. Вийшов із тюрми і, пролежавши кілька тижнів у лікарні, повернувся до Ічні в напіврозвалену хату старенької матері. На життя заробляв приватними уроками, вільний час віддавав літературній творчості. Одружився з Килиною, знайшлося їм двійко синів.
З 1914 – три роки Васильченко був командиром саперної роти на Західному фронті. Цікавим документом того часу є його «Окопний щоденник», у якому відбито жахи кривавої бійні. Повалення самодержавства, початок української національної революції прискорили повернення Васильченка з фронту. Він брав участь в українських військових з’їздах у Бєлгороді, Одесі, Києві. 1919 жив у Кам’янці-Подільському, де на замовлення Симона Петлюри написав оповідання «Про жидка Марчика, бідного кравчика» і сатиричний твір «Про козака Ося і москаля Ася».
Влітку 1920 р. С. Васильченко як кореспондент разом із колективом музичної капели «Думка» подорожував Лівобережною Україною.
У 1920 р. С. Васильченко знову повернувся до педагогічної праці. Якийсь час виконував обов’язки завідувача київського дитбудинку, а потім до 1928 р. працював учителем української мови та літератури в школі. В останні роки письменник скаржився на хворобу серця.
На плодючих землях України серед урожайного літа 11 серпня 1932 р. помер від виснаження (голоду) скромний трудяга-вчитель, талановитий письменник, гарний батько двох синів… Похований 53-річний Васильченко Степан Васильович, у Києві на Байковому кладовищі.
Борис Антоненко-Давидович розраджував вдову письменника Степана Васильченка Килину.
Його синам удалося вирватися з комуністичного раю:
Василь Панасенко був священиком у Нью-Йорку,
Юрій Кодак – архітектором; зараз у США мешкає онук Борис Панасенко.
Залишити відповідь